Химера - Михайло Савович Масютко

Ми, хлопчиська й дівчатка, збираємося на березі Дніпра. Тут повно кораблів із різних країн. Найбільше грецьких. Ці кораблі величезний рукав елеватора день і ніч засипає пшеницею. День і ніч ми лазимо по березі, шукаючи поживи. Ми замінили собак. Собак давно з’їдено. Обминаючи трупи померлих з голоду, ми вишукуємо в брудному піску зернинки пшениці. І ось тоді на березі Дніпра я також побачив руку. Вона на палубі грецького корабля високо піднімає білу паляницю і з розмаху кидає її в воду. Ми всі, хто у чому стояв, кидаємось у масні хвилі Дніпра і, змагаючись, пливемо до хліба. Ми рвемо його жменями у воді й ковтаємо не пережовуючи, щоб більше з’їсти.

А коли я дивлюся на пухку руку, що вимагає від мене пашпорта, я пригадую інше.

Київ. 1937 рік.

Ми сидимо один на одному в камері Лук’янівської в’язниці. Ми боремося між собою за право вдихнути свіжого повітря з заґратованого вікна. Нас виводять на коридор. Трус. Всі кишені вивернуто. Руки старанно обмацують кожний рубець нашої одежі з ніг до голови. Я маю маленький уламок олівця. Це моя надія. Цим олівцем я сподіваюся колись подати своїй рідні звістку про свою долю. Рука знаходить олівець і відкидає його геть.

— Чому відкидаєш олівець? Він мені потрібний. Я принципово протестую, бо олівці не заборонено мати в’язням.

— Ах, ти ще маєш принцип!!!

Рука з розмахом б’є мене по щелепі в’язкою тюремних ключів.

Це була теж людська рука. Добре постаралася ця рука. Аж кров цвіркнула на стіну.

Колима. 1939 рік.

Ми в глибокій довгій ямі, виритій вибухом амоналу, ломами і кувалдами розбиваємо брили вічної мерзлоти. Мороз нам забиває дух, а ми — як люті звірі, кидаємося від однієї брили до іншої, щоб самим не стати вічною мерзлотою.

На мені порвані валянки, і ноги мої замерзають. Щоб нагріти їх, я заскакав підтюпцем по дну ями, відокремившись від моїх спільників по неволі. Раптом гострий удар у спину кидає мене грудьми на перемерзлу землю. Кров заливає мені горло, але я набираюся сил, щоб обернутись назад. Ззаду людська рука тримає напоготові карабіна. Я напружую сили, підводжуся й біжу до гурту в’язнів, щоб не дочекатися, коли рука натисне на гачок карабіна.

Колима. 1940 рік.

Мене ведуть до карцеру за те, що на удар нарядчика я відповів ударом.

Рука раз у раз б’є мене карабіном у спину, раз у раз я чую за собою вигук: «Бистрєй!». Карцер далеко від табору, темно, бо день тепер, узимку, на Колимі минає за три години. І я передчуваю, що в тій темноті рука хоче пролити мою кров. Я знаю цю руку. Вона належить дозорцю Морозову, який робиться хворий, якщо упродовж кількох днів нікого не вб’є і не побачить людської крові. Я чую, як ця рука ззаду мене відтягує затвор карабіна, щоб зарядити його. Та, на моє щастя, саме в цей час нам назустріч з темряви виринає валка в’язнів, яких женуть з роботи у табір.

Певно та рука, якій не вдалося втішитися моєю кров’ю, довго свербіла з досади.

Це також була людська рука.

Фронт. 1943 рік.

Нас женуть на смерть. Позаду я бачу людські руки на автоматах. Ці руки готові запустити в кожного автоматну чергу, хто щодуху не побіжить за командою «В атаку!» Дивна людська рука.

Вона не подібна до звірячої лапи. Вона лагідна й добра, коли вона опромінена любов’ю, вона страшна й огидна, коли вона оббризкана злобою й підлістю.

Львів, 1948

Я прокинувся серед ночі від сильного поштовху в бік. Перед моїми очима виблискували леза двох ножів. Ножі тримали дві руки однієї людини. Обличчя її з насуненою на самі брови шапкою вкривала тінь від сусідніх нар, а на блискучі леза якраз падало світло. Розгледіти обличчя не можна було. Я тільки радше відчув, ніж бачив холодний погляд маленьких очей. Поруч у тіні стояло ще дві постаті, руки в кишенях.

— Вставай, бандьора («бандьорами» в ув’язненні кримінальні злочинці називають усіх українців, литовців, естонців і латвійців), і пращайся с жизню.

Я зрозумів усе. Це злодії — «вори». За їхнім «воровським» законом (я це знав) не можна вбивати сплячої людини. Треба спочатку розбудити, а потім уже чинити розправу Думка запрацювала блискавично. Це навіть не думка була. Це якась моторна сила заворушила мною.

«Смерть чи не смерть?» — пронизало мій мозок.

І я під ковдрою підтягнув ноги колінами до самих грудей. Скільки в мене було сили й енергії — вдарив обома ногами мого ката у пах. Ножі випали з рук злодія. Я підхопив ті ножі на льоту. Дві постаті метнулися між нарами. Кат, перейнятий конвульсіями, впав, стискаючи руками своє тіло нижче живота.

Моя моторна сила кинула мене навздогін за двома втікачами. Коли я вискочив з барака, вони вже кілька кроків поперед мене бігли в напрямі вахти. Зі сторожової вишки забухали постріли. Стріляли по мені. Я був доброю мішенню — білий, у самій білизні. Та мою моторну силу не спиняли ті постріли. Ще одна мить, ще одна секунда, півсекунди — і я хоч одному зажену ножа між лопатки. Та цього не сталося. Вони влетіли поперед мене в розчинені двері вахти.

— Зрозуміло, чиї це посланці, — сказав я чекістам, спинившись на порозі.

Коли я йшов назад, з вишки вже не стріляли по мені. А на моїх підштаниках в одній холоші вище коліна чорніла рвана обсмалена діра. Стріляли розривними кулями.

При вході у