Авантюра XL - Артем Чапай

і над ними кружляє

Великий Орел у кількох іпостасях.

по колу. над джунглями.

ліс видається безмежним.

нічого сучасного не видно — лише піраміди.

і важко сказати, у якій ти епосі.

можливо, внизу досі ходять

оті майя, які їх збудували.

а натомість, коли спускаєшся,

тебе атакують криками сотні мавп.

ти задивляєшся на них — вони звисають із гілок,

уважно дивляться на тебе. нітрохи не дурніші,

ніж ти сам.

кружляють папуги.

ми виїхали з Тікалю, щоб заночувати

у місті квітів — Фльорес. ми зайшли на острів,

який вважають безпечнішим, аніж довкілля,

і розклали свій уже бойовий намет

посеред озера, великого озера, дуже великого,

з маленьким острівцем посеред нього,

з’єднаним із материком лише одним містком.

розклались і давай грати:

я на бонго, Сімон — на тріснутій гітарі.

довкола нас ходили інші острів’яни,

приєднувалися, співали з нами.

усі люди були дуже рідні,

мені було добре, затишно,

хоча я вже втомився жити так і спати

тільки в наметі.

(зі щоденника)

6 вересня 2006

Утома.

Ми спали щоразу в іншому місці, практично щоразу в наметі, майже місяць. Тому вирішили зупинитись у містечку Лівінґстон, на ґватемальському узбережжі Карибського моря. Дістатися сюди можна виключно морем — доріг нема.

Дивним чином зустріли тут тих самих людей, яких знали в Чіапасі.

Почався сезон дощів. Щовечора падає раптова злива, і щоразу здається, що дощ ітиме 3 роки та 8 місяців, чи скільки він там ішов у «Ста роках самотності».

Життя повільне, дуже повільне. Саме те, чого хочеться після місяця автостопа трьома країнами — Кубою, Белізом і Ґватемалою.

Типу працюємо, виключно за місце для нічлігу та, в успішні дні, їжу.

(з коментарів в інтернеті)

gas_ton

Приземлене питання: як часто випадають «успішні дні»?

pani_grunia

Чапаю, повернешся — мусиш видати книгу мандрів. Ми шо, дарма там тебе тримаємо?

Артем Чапай:

А це тепер модно?:)

ми поїхали до Лівінґстона ще й тому,

що колись у містечку провів чотири місяці

божевільний Рікі. ґуру.

місто не має зв’язку з рештою країни.

щоб до нього дістатися,

ми сіли на моторний човен,

який півгодини віз нас через затоку —

від Пуерто-Барріос

повз укриті джунглями береги,

які повільно пропливали за бортом.

я занурив руку у воду.

вода була тепліша за мою шкіру.

сезон дощів заскочив зненацька.

щовечора під шум зливи

Лівінґстон заповнювали велетенські жаби

та краби, такі завбільшки, що їх хотілось обходити

іншим боком вулиці.

а вранці я вставав і йшов до моря —

дивився на сірі хвилі, на рибальські кораблики

та на птахів, які сиділи на жердках,

до яких місцеві ґаріфуна прив’язували сіті.

мабуть, у сітях була риба для птахів.

те, що розповідав божевільний Рікі,

виявилося правдою:

велетенські негри, по два десять на зріст,

ходили рука в руку з жіночками племен майя,

котрі ледь діставали мені до пояса:

«і малюсюсюсюсінькі панночки».

і я вже справді знав, що й ті, й інші

володіють чарівними знаннями.

(зі щоденника)

Лівінґстон, де ми тепер перебуваємо, — центр культури ґаріфуна. Вони досі розмовляють своєю африканською мовою та володіють чарами вуду. І я, типу освічений європеєць, завжди намагаюся поводитись із ґаріфунами з усією можливою повагою:)

30

саме в Лівінґстоні ми нарешті, уперше за місяць

після Куби, дістались інтернету

й довідалися, що вже кілька тижнів

не маємо жодної копійки на рахунку,

живучи в борг.

божевільний Рікі колись працював у Лівінґстоні,

тож і ми спробували знайти роботу.

подалися до рибалок.

але ті сказали, що не сезон.

ідуть дощі, і теплі осінні тумани

клубочать угорі, спускаючи на землю

мокрі коси

та відганяючи в глибину всіх устриць —

бо саме устриці, а не риба

є основним товаром цього регіону.

у пошуках роботи ми познайомились

із половиною містечка:

воно таке маленьке, що багато часу це не забрало.

нас привели до мексиканки на ім’я Марія:

тій були потрібні люди,

які б заманювали нечисленних туристів

саме до її кафе.

тож ми домовилися, що вона платитиме нам долар

за кожного наївного туриста, якого ми приведемо.

але нам склали конкуренцію:

приїхали — у той самий час у те саме містечко —

наші давні знайомі, мексиканці,

яких ми свого часу зустріли

раз у Мехіко, потім ще раз в Оахаці,

і ще раз у Сан-Кристобалі.

ось тобі й великий американський континент!

ми всі ходили містом, виловлюючи туристів,

щоб мати їжу за їхній рахунок.

багато це нам не давало,

однак Сімон і я все ж мали перевагу,

бо були перші — до того ж Сімон

домовився, що гратиме для гостей на гітарі вечорами.

а паралельно Марія нам сказала бути просто сторожами:

ми мали ночувати в її кафе, аби не грабували

місцеві п’янички, —

а вона за те даватиме сніданок.

тож ми отримали нічліг, нехай і на столах кафе,

та трохи їжі. більше в місті роботи не було.

(з пізнішого щоденника)

Коли ми були в Лівінґстоні, де живуть відомі на всю країну некроманти, там ходила сорокалітня жінка, каліка, яка просила гроші. За її словами, калікою стала, коли в молодості заснула на пляжі — а як прокинулася, то вже не мала пальців на ногах, а лише криваві рани, бо якась морська істота (так вона думає) з’їла її пальці, поки вона спала. Вона вважає, краби покарали її за те, що свого часу вона нечемно повелася зі своєю матір’ю.

А ми тоді підробляли, сторожуючи вночі один ресторанчик. І от Сімон пішов бухати з кимось, у мене настрою не було, я лишився сам. Дощ і буря. І ото пробую я заснути на столі, але явно чую: хтось шкребеться в стіну і жіночим голосом, протяжно: «А-анто-он! А-анто-он!»

А кілька днів тому, коли Сімон іще не повернувся зі своєї соло-поїздки Ґватемалою, сиджу я в хатині, де ми живемо, і поступово усвідомлюю: щось смердить, і саме це не дає мені спокою. Сиджу, виходжу, заходжу… За годину мені доперло, що смердить-бо сіркою!

І знаєте, що я роблю в таких випадках? Забиваю на власну іронічність відносно релігії та вдаюся до єдиного в такому випадку захисту: тричі, по-православному, хрещуся. (Таки ж на Гоголі вихований.)

І шо ви думаєте? Тільки-но перехрестився — запах сірки розвіявся.

Тільки-но перехрестився — жіночий голос зник, залишився просто шум дощу.

Ото недарма в народі кажуть: «Когди мерещеться,