Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— Адай не врёт. Адай у біді не бросає! — обдав запахом сандалу й мускусу Катин голос.

— Ja i nie wątpiłem,[69] — навмисне польською відказав Тарас.

— Шо? — не второпала адайка.

— Я кажу, славно, що ще тобі потрібен, — насмішкувато відповів Шевченко. Йому не хотілося зізнаватися самому собі, що з Катею йому добре, що він жалкує, що так категорично відповів їй, що йому треба в Україну.

— Славно?.. Потрібен — ето нужен? — перепитала Катя, яка незчулась, як перестала вловлювати не відомі їй українські слова.

— Наче так.

— А шо, — подивилася спитувано на Тараса дівчина, — може, і нужен. Давай за мной! Бистрєє! — і знову побігла в темряву.

— Катю! Стій! Я за тобою не вженуся! — зірвався за Катею Шевченко, наштовхуючись на кулпитаси й некрополі.

З темряви почулося пирскання, а потім задзвенів Катин голос:

— А я не Катя!

— А хто ти? — підбадьорився Тарас, підтримуючи гру.

— А ти позови мене по-нашому! — знову забринів, тільки вже з іншого боку, голос казашки. — Позові мєня «Кизтумас»!

— Кизтумас — це та, що не має народжувати дівчаток?

— Тобі ж ето всьо равно!

Катя кихкнула від сміху, і її темний силует пробіг на тлі лілейної гори.

Шевченко спіткнувся об каміння, але пішов за голосом Катерини, простягаючи вперед палицю, щоб намацати дорогу.

Світла цятка каганця змаліла за ним у блискітку, яка небавом щезла.

Попереду в пітьмі бриніли ледь видимі обриси лілейних гір.

…Минуло чотири дні, як Агата не бачила Тараса. Усков заборонив їй показуватися на дачі. І це вбивало її. Вона щодня питала свого чоловіка, чи не сталося, боронь Боже, чогось лихого. І він щодня відповідав, що ні, що Шевченко під його «дачним арештом», і що її то не має обходити. Це ще більше заплутувало Агату Омелянівну. Вона сердилася, але терпіла з останніх сил. Хоча після того, як із вікна комендантського будинку побачила заюшеного кров’ю Буркова, якого після страти провезли на труні повз їхні вікна, вона врешті втратила душевну рівновагу. І от сьогодні неначе навмисно Косарєв влаштував екзекуцію унтера Нагаєва. Його побили бунчуками, розіп’яли на гарбі й вивезли на внутрішній плац знову ж таки попід самими вікнами їхнього будинку в форті. Це вкрай розлютило Агату. І вона вирішила поставити раз і назавжди всі крапки над «і» в стосунках із власним чоловіком. Проте коли увійшла до кабінету Ускова, то з порога наштовхнулася поглядом на вікно, під яким мучився прив’язаний до гарби Нагаєв. Повз нього туди-сюди марширували колоною чоловік сорок солдатів, якими командував Чарц. А з протилежного боку плацу Косарєв, Кампіоні, Пєтров і Обрядін спостерігали за цими виправами. Це мало показати всім тим, хто огинався і погано бив Буркова на страті шпіцрутенами, що на них чекає те саме. Раз по раз, як колона проминала Нагаєва, відразу звучала команда Чарца:

— Равнение на отступника Нагаева! — І всі солдати, як один, дивилися в бік гарби, а отже, і в бік вікон комендантського будинку на Агату Омелянівну, що остовпіла від жаху та бридкості.

Ще до того ж, коли Агата ввійшла до кабінету, Косарєв, Кампіоні й Обрядін наскочили на одного недбайливого служивого й побили його так, що бідаку віднесли з плацу до лазарету. Після чого капітан та його офіцерська братія поспішили віддати дружині коменданта честь цілковито гультяйським робом, хряскаючи підборами і показово виструнчуючись. Кампіоні ще й реготнув.

Агата спалахнула від обурення й, не промовивши ні слова, вибігла в коридор і помчала до сходів, що вели на другий поверх у спальню. Раптом їй на зустріч із дитячої вийшла покоївка Капітоліна з нічною вазою і дерев’яною дзиґою. Вона мала стомлений вигляд і нервово спитала в господині:

— Агафья Емельяновна! Куда исчезла казашка Катя? Ната без неё четвертый день заснуть не может!

— Не знаю! — нестямно скрикнула Агата, розвернулася і вдарила ліктем Капітоліну в бік, аж та впустила дзиґу.

Дзиґа покотилася парадними сходами вниз на перший поверх. І Ускова побігла за нею, перескакуючи через сходинки. Пробігла шмигом повз караульного. Той від несподіванки навіть не встиг зняти рушницю з плеча й козирнути, як Агата Омелянівна знову влетіла до кабінету чоловіка.

Усков із замішанням підвівся, удруге за кілька хвилин побачивши в себе зденервовану дружину. Агата, похапливо запинаючи розріз кофти на грудях, спитала зопалу:

— Зачем вы это сделали?!

Усков, збагнувши, про що йтиме мова, закам’янів. Він не мав жодного бажання вкотре роз’яснювати, що «він зробив із Шевченком». Тому сухо перепитав:

— Что именно?

Схвильована Ускова підскочила до столу чоловіка, сіла на стілець, потім встала, потім ще раз сіла, а тоді ще раз підвелася, пішла до вікна, відчинила кватирку. Та від запилюженого мангистауського