Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
Іраклій Олександрович ображено й безутішно закопилив нижню губу й відповів, як завжди, майже правду:
— Вам не поможет шведский. Я вас без слов понимаю… Я в самом деле его искал, но не нашёл! — А потім ледь голосно гукнув: — Караульный!
Двері в кабінет прочинилися, і звідти показалася видовжена личина караульного. «Нужно его сменить. Подслушивает. На охранку работает… Не зря говорил я с женою как можно тише», — подумав комендант, хоч насправді все було зовсім не так, і вголос наказав караульному:
— Отведи Агафью Емельяновну в спальню, ей нездоровится!
— Будет исполнено, вашевскбрдие! — відповів караульний, не розчовпуючи, як виконати не властиву його обов’язкам функцію і куди при цьому подіти свою велику фузею[71]. Випустити її з рук — статут забороняв. Повісити через плече — виходило якось незграбно, наче вів дружину коменданта під конвоєм. Тому він перемістив від себе на відстань витягнутої руки військовий інструмент і, отак удержуючи дебелу оружину, зайшов за спину Агаті Омелянівні, пропускаючи її вперед. А коли вона, все ще похитуючись, попрямувала до себе в спальню, то караульний чомусь вирішив за краще піти слідом за дружиною коменданта стройовим кроком…
Усю дорогу вони мовчали. Заговорили лише тоді, коли степова рівнина розверзлася глибочезним каньйоном. Перед ними відкрилося урочище Капамсай, що в Кремнієвій долині на півночі мису Тупкараган. У середині яруги подібний на велетенський фрегат, височів, неначе плив, скелястий виступ. Завдовжки він був із півверстви, заввишки — сажнів п’ятдесят, а гребінь мав такий вузький і крутовисний, що по ньому могла пройти лише одна людина. Наприкінці виступу бовваніла пагорбом каменів могила святого Капама. Століття тому відважний батир[72] Капам усамітнився наприкінці життя в цьому урочищі й став цілитилем. І з того часу до його могили приходили паломники по зцілення. Кажуть, під купою каміння схована його голова. Тіло ж віддали степу й Аллаху.
Побачивши добре відому їй картину крейдяного бескиду, Катя чомусь ще більше насторожилася, зосереджено скидаючи очима довкола, і закурликала довгу сумну пісню. Її беркут, що сидів усю дорогу в шкіряному ковпачку на луці сідла, розхвилювався й забив крилами. І дівчина змушена була взяти його на руку, щоб заспокоїти.
— Катю, а про що твоя пісня? — запитав Шевченко, який сидів за спиною адайки на крупові коня.
— А любовь.
— А які в пісні слова?
— А разні, — Катя відповідала більше задля підтримки розмови, все ще перебуваючи в напруженні. У порожньому степовому безкраї щось коїлося не так, і ознаки чиєїсь невидимої присутності тривожили її.
— А хоч, я тобі її зараз українською проспіваю?
— Што? Не понимай! — заплуталась у його словах Катерина.
— Қаласаң оны украйнша шырқап берейін?[73] — повторив Тарас запитання казахською.
Адайку така ідея розважила, хоч вигляд її лишався зосереджений.
А Шевченко від цієї думки завівся і, підлаштовуючись під журливу мелодію казашки, проспівав, бавлячись у віршомазну гру:
— Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі дівочі? У неволі пропадаю І вию совою. Я без тебе помираю. Жива лиш з тобою… Серце в’яне, нудить світом, Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі?У міру того як Шевченко виспівував, Катине лице зі скептичного перетворилося на усміхнене.
— В моєй пєснь любов, но нє така! — випалила дівчина.
— А яка? — здивувався Тарас.
— В моїй пєснь любов к родіні! Це ж «Елім-ай»! Нє чув її?
Шевченко заперечно крутнув набурмосеним чолом.
І дівчина зняла клобучок із беркута й прошепотіла йому на вухо:
— Қайт yйіңе![74] — підкинула птаха вгору. Беркут полетів, радий свободі. А Катя розвернулася в сідлі до
