Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
Прокинувся він від іржання коней, чоловічих криків і лайки. Стемніло, на небі плавав місяць уповні. Вдалині зо два десятки вершників метлялися поміж кулями червоними шликами шапок. То був загін із солдатів і казаків. Шевченко впізнав попереду Ферта з молодшим ад’ютантом. Утомлені, вони кволо перекидалися короткими фразами, ристю їдучи в напрямку його кулі.
— Утром фрунт! Днём шпицрутены! Потом фрунт! А вечером в пустыню послали казахских мужиков ловить! И кому они нужны, на ночь глядя? — ремстував молодший ад’ютант.
— Для порядку! Поймаем одного-двух и вернемся! — понуро відказав поручник.
Вони були ще далеко, і Тарас хоч і чув їхні голоси, але розрізнити міг лише силуети. Солдати з казаками теліпалися за ними у хвості, плуталися поміж кулями, наче їхали в різні боки, іноді гукаючи один одного.
— А если казахов не найдем? — журився молодший ад’ютант.
— То джейранов постреляем! — відповів Ферт, під’їжджаючи ближче до кулі.
Риси його вирізнилися в пітьмі. Молодший ад’ютант відстав від нього на кілька метрів. Поручник під’їхав ближче й на верхові кулі угледів Шевченка.
— Господин поручик! Мне нужно подпругу поправить. Я вас догоню! — гукнув за його спиною молодший ад’ютант і спішився.
Фон Ферт пас очима Тараса. А Шевченко хотів був сплигнути з іншого боку кулі, але мигцем помітив, що поручник приставив пальця до губ і кривиться до нього усмішкою. Шевченко затримався. А Ферт тоді приклав долоню до правого ока і глипнув на Тараса лівим. «Погляд прихованого ока… То він брат-франкмасон!» — зрадів Шевченко і приклав праву руку до серця, пальці зігнув до долоні, а великикй палець відвів під прямим кутом до руки. Ферт зрозумів Шевченків знак порядку і покори й заплющив очі, показуючи, що свій. Затим розвернув коня до молодшого ад’ютанта, що вовтузився в нього за спиною з підпругою, і сказав:
— Но если вдруг нам какой беглый попадётся, то мы его мигом подстрелим!
— Само собой! — відповів офіцер і заскочив у підтягнуте сідло. — Вон Шевченки в форте, почитай, неделю не видать. Вот и поговаривают, что удрал или убили его…
— Убили? Кто? — здивувався Ферт, від’їжджаючи вбік від кулі з Шевченком, щоб його не запримітив молодший ад’ютант.
— Контрабандисты, хивинцы, туркмены, кто угодно!.. Да и среди нашего брата не всем-то он люб. Вольнолюбивый больно! — просторікував молодший офіцер, рушаючи за поручником, котрий не стримався і розсміявся.
— Ну, рассмешил! Если за одну любовь к свободе убивали, то в мире не осталось бы ни одного человека! — залився заразним сміхом Ферт.
— У нас это не принято! — наполягав молодший ад’ютант. — Вон Нагаева, его дружка, завтра-сь в колодки вобьют за то, что отказался Буркова тащить. А Тараска дознался и сбёг!
— Не мели вздор! Давай быстрей! — прискорив жеребця фон Ферт і зник у темряві.
За ним загопцяв на коні ад’ютант, а за хвилю проскакали тінями ще кілька казаків зі списами.
Шевченко ще довго втискався в камінь, щоб його раптом не побачили. І хоч як важко йому було висіти, втримуючись пучками й носаками чобіт за ребристий базальт, однак на душі бриніла радість: «Ось чого Ферт на допитах мене жодного разу не вдарив… Мій сон у руку!»
Наступного вечора Шевченко, ідучи за вітром, опинився в місті мертвих, що розкинулося довкола підземної мечеті Шакпак-Ата. Зовсім поряд вигравало смарагдом Каспійське море. Воно неначе сперечалося своєю безкрайністю з морем кам’яних кулпитасів[62] і некрополів, що простяглися вздовж усього узбережжя.
«Мабуть, мудрець тут», — метикував Тарас, якому весь час здавалося, що хтось іде за ним. Та, поки бродив поміж могил, жодної людини не побачив. І коли несподівано обертався, то нікого в себе за спиною, окрім власної довгої тіні, не помічав. Сонце сідало, і навалювалася втома.
За два дні виснажливого блукання він спожив лиш окраєць хліба з цибулею і тепер помирав від спраги й голоду.
На краю міста мертвих стояла невелика, викладена з каменю будівля для ночівлі паломників. Поряд росла шовковиця. І Тарас вирішив найперше піти туди й ухопити яку з шовковиць, якщо їх ще не з’їли птахи.
Придивившись, він угледів, що вся шоковиця була вкрита ягодами. Тільки ж підійти ближче до дерева він не міг, бо недалеко відти шаленів загін фон Ферта. Казаки з солдатами в’язали кількох полонених казахів. Їх приторочували мотузками до сідельних лук, били й тягли конями в напрямку форту.
Це тривало довго, з криками, матюками, ударами арапників. Тарас весь цей час ховався за кулпитасом, і очікування ще дужче знесилювало його. Нарешті останній вершник поїхав із міста мертвих, тягнучи за собою на мотузці казахського паломника.
І як же зрадів Тарас, коли на додачу до ягід він надибав біля шовковиці ще й
