Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
Дівчина сама незчулася, як торкнулася тюбетейкою Тарасового вуха. А коли відчула мимовільну близькість — сахнулася, застригла очима на всі боки й, щось помітивши в степу незвичне, наказала Шевченкові:
— Давай слазь!
— Це для чого? — запитав, здивувавшись, він.
— Для того, што тут одні глаза і уха.
— Та який лихий нас тут бачить? — обурився Тарас, невдоволено зіскакуючи з коня.
— Лихий?.. Ми рядом з аулом! Я дєвушóк! С тобой увідят, замуж не візьмут! — різко відказала Катя, сплигнула з коня слідом за Шевченком і звеліла: — Давай! Іди вперьод!
Тарас пішов уперед, сам не знаючи куди.
— Під ноги дивись! — скрикнула адайка, ткнула праворуч і донизу пальцем. І Шевченко в кінці схилу побачив пролом, неначе якийсь велетень ступив ногою і вичавив у землі провалля, яке закінчувалося глибоким гротом. На його дні було видно двох вершників. Один був у лисячому малахаї, інший у шкіряному перев’язі на голові. Вони дивилися вгору, в проломину, й кликали Шевченка до себе. Тарас запитливо позирнув на адайку. Та не відвела погляду, твердо промовила:
— Ти ж казай, шо хочешь буть міні потрібен. Ето Іса і Досан[76] — наші батири. Ти ім потрібен і міні…
Шевченко роззирнувся, як слід вдивляючись у рівнинний простір із поодинокими валунами й кущами караґани, і лише тепер зауважив, що за кожним каменем довкруг пролому ховалися казахські повстанці. Адайка Катя питливим поглядом стежила за його рішенням. Він знизав плечима і заходився спускатися до грота.
Коли Тарас зійшов униз, батири зіскочили з коней і приклали в привітанні до серця руки:
— Салам Алейкум! Салам Вуалейкум!
— Вуалейкум Ассалам! — вклонився і собі Шевченко.
— Тарасшан, я Иса! — відрекомендувався Іса. Його палахкі очі сяяли, неначе світляки в тіні гроту.
Досан лиш скупо хитнув головою, відійшов на крок, зірвав листя глоду, під яким вони залишили своїх коней, і потер його поміж долонями, вдихаючи запах терпкого зела. Катя застигла, наче солдат, що ждав наказу командира.
— Тарас-ага! Мы слышали о тебе, как о справедливом человеке. Ты известный акын[77]! — звернувся Іса російською, практично без акценту. — Скажи, ты мог бы помочь всем казахам и нарисовать нам карту русских укреплений с точными расстояниями и размерами крепостей?
Відповів Шевченко не відразу. Як політичний засланець він присяги служити вірою і правдою «царю-батюшкє і Російському отєчєству» не складав. Та й Іса і Досан видалися йому симпатичними парубками й навіть чимось скидалися на гайдамаків. Особливо Досан, що мовчав і жував гілочку глоду. Він геть-чисто нагадував його діда Івана, і ніс такий же, гачком, і смага на лиці, наче й ночував під сонцем, хіба що вузькоокий. А таємничий і скритний такий, що ще трохи — і заговорить до Тараса тарабарщиною[78], як його діди.
— Та можу, — погодився Шевченко українською, — тільки точність відстаней не гарантую.
Нічого до пуття не второпавши, батири перезирнулися. Досан витягнув гілочку глоду й пирснув. За ним Іса. І вони,
