Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

джерело з каламутною водою. Пив він її довго. Потім умочив голову, а тоді зняв чоботи й заліз у водяну калабаню з головою, як був, у мундирі та штанях. Холодна вода розморила його. Сонце лягло. Їдкий вітер стишився. А над ним у густому листі зеленющої шовковиці висіли сотні ягід, що вже розцвітили його вуста чорним. І від утіхи й повного впокоєння Шевченко заснув, полетів у мріях увись… в неймовірно густу листяну зелень…

…Перед його поглядом у напівмаренні промчали спершу на конях адайці зі списами… потім джейрани з відрубаними рогами… Унтери зі скривавленими шаблюками проскакали по ньому, бо він виявився заритим із головою в пісок. А як вигулькнув з піску живий, його хльоснув лозиною підліток, а потім і лікар Нікольський із Кампіоні. Шевченко бачив у сні, як його везуть «зеленою вулицею» шпіцрутенів, тільки він лежить горілиць на труні й удари лозин не розривають його, а фарбують у біле, у крейдяний пил. Сумне лице Мостовського з лілейною сльозою. Вона впала з його ока Шевченкові на щоку.

Тарас витер ту сльозу, махнув рукою Мостовському і плигнув із білих заломів у прірву.

Полетів у неосяжність білого…

У яскраво-лілейній глибині несподівано проступила контурами його карта з лінією Дніпра і Керелівкою…

Її креслила рука дівчини…

Волосся дівчини вилізло з-під тюбетейки і билося на вітрі… Виривалося крилом птаха з-під її дивовижного головного убору…

Те розсипане вітром волосся вказувало йому шлях…

І Шевченко пішов ним. Пішов пустинею.

Попереду на обрії забриніла смужка води.

Шевченко підійшов ближче й уткнувся в Дніпро.

Він на кручі, і поряд із ним його флюгер, що цокотить, шарпається на вітровії.

А вдалині на Дніпрі рибалки на двох байдаках витрушують сіті.

Шевченко погукав їх.

Вони не чули. Поспішали витрусити сіті, бо вечоріло.

Шевченко побіг із кручі вниз, плигнув у воду й поплив до байдаків. Щосили замолотив по хвилях, потягнув наввимашки. Пожбурив у бік рибалок свого солдатського картуза. Заричав:

— Хлопці! Заберіть мене! Одвезіть до моєї Керелівки!

Молодший рибалка спитав старшого:

— Ти чув?

— Що? — перепитав старший.

— Наче гукає нас хто чи плаче!

Старший дослухався, потягнув трубку-носогрійку, а тоді махнув рукою на рвачкий вітрисько й прогугнявив:

— Та ні, то шаркан каверзує. Ач, як хвилі носами вгору задира! Їдьмо домів, бо скоро ніч!

І байдаки попливли геть. Шевченка підняла Дніпрова хвиля й викинула чи то на берег, чи в печеру. Йому стало зимно. Він задрижав, наче в трясовиці…

…І коли прокинувся, то й не второпав, яким чином опинився в підземній мечеті. А таки ж якось він у неї забрався! «Невже уві сні?» — спало на думку. Одежа була ще мокрою. Тіло вже не саднило, хоч і замерзло на пупа. І тяма ясна. І лежав він на білій крейдяній підлозі. Над ним у склепінні бовваніла велика діра. Через неї виходив з мечеті дим вогнища, біля якого прокинувся Тарас. І перше, що зробив, здер із себе мокрого мундира й розклав його біля вогню.

— Ата! — тихо погукав він Кидир-Ату. Підземна мечеть мовчала. Тільки в її бічних нішах чути було потріскування лоєвих каганців. Про Кидир-Ату, чи Хизра, як його звали перси ще за часів зороастризму[63], йому було відомо з курсу філософії, яку вивчав в Академії художеств на початку 40-х. Але тут, на Мангистау, Хизр поставав із розповідей адайців майже реальною, хоч і вічною особою, котра являлася людям у різних, ба навіть у жіночих подобах. Хизр захищав добро в усіх його проявах і казав, що людина має чинити добросердно завжди, навіть тоді, коли за це їй нічим не воздасться. Бо добро приносить користь іншим.

— Кидир-Ата… — повторив Шевченко.

Тільки вогонь гойднувся на його оклик.

І раптом мечеть заполонила неймовірна тиша. Багаття з верблюжих кізяків перестало жебоніти. Вітер не задував у діру в склепінні, хоч клуби диму закручувалися на протягові. У пустелі не дзявкотіла лисиця-корсак. Не вив на місяць вовк. Усе примовкло, немовби весь світ зібрався у підземну шухляду мечеті з глибокими нішами по боках, з викарбуваними в крейді зображеннями долонь, коней, силуетами вершників. Навіть час, бачся, принишк. Тільки холод пронизував Тараса. Він ще раз озирнувся і, гадаючи, що таки в мечеті нема нікого, наважився й стягнув з себе мокрі штани, залишаючись у самому натільному. І щоб тепліше було, розтягнувся біля вогню, наче обійняв його. Завмер. Щока увім’ялася у світлий глей. У вигнутій круг вогню поставі та впертій у долівку скроні було щось неоковирне, наче всю міць тіла Тарас спрямував у голову. Так, наче кожен м’яз брав участь думанні. Він бубонів лиш йому зрозумілі слова. І в нестямі виображав себе, винишпорював думкою всеньке життя.

Сірий