Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— Ақын бізді сынайды![79] — розсміявся Іса, струшуючи пишним хутром малахая.

— Ол сондықтан да ақын![80] — вторив йому, поглядаючи з повагою на Шевченка.

— А теперь переведи! — попросив адайку Іса.

Каті зробилося незручно, вона зашарілася і сказала:

— Мен украин тілін толық меңгерген жоқпын[81].

— Аумағы нақты болмаса да қарайлас. Ал арақашықтығы шамалас,[82] — переклав за Катю Тарас.

— Алла жар болсын! Онсыз да мына ɏланғайыр жер біздікі![83] — сказав батир Досан, підійшов до Шевченка і подав руку.

Степ широкий. І його нескінченна площина на великій віддалі перетворювала людей на цятку, на дрібнісіньке ніщо. Та якби хтось після зустрічі Шевченка з батирами міг піднятися і з висоти птаха озирнути пустелю біля Капамсаю, то він би побачив дві хмари пилюки, що летіли в різні боки. Одна котилася в бік моря. І в ній можна було розгледіти загін повстанців. Інша клубочилася по дну урочища, і то мчав загін фон Ферта з кількома полоненими казахами. А десь посередині їхали чвалом на коні Катя-Кизтумас і Шевченко.

Дозорчий казах, що оглядав степ, побачив ці три хмари і тільки в одній упізнав нечистого духа Джина. То була хмара від загону Ферта. Та допоки котилася вона й закручувалася в інший від аулу, що охороняв дозорець, бік, адаєць був спокійний. Присів за валун. Злився з ним і став його тінню.

…Запона відхилилася, і в юрту вступив спочатку Шевченко, потім Катя. В устеленому кошмами й обвішаному червоними килимами житлі блукала тінями сутінь і панувала напружена атмосфера очікування чогось трагічного. Вона відбивалася в усьому: і в зігнутих, трохи скулених постатях двох жінок біля вогнища посеред юрти, і в різких запахах цілющих трав, і в свистячому старечому стогоні, що заповнював простір, подібно до гіркої опари, яка соталася з мідного дзбана, де вкипало пахуче зілля. Дві жінки, що поралися біля багаття, виявилися мамою і бабусею Каті. Шевченко їм уклонився, знімаючи картуза й хусту. Ті ж були трохи заскочені приходом незнайомого, та ще й російського солдата, і хоч поважно кивнули гостеві у відповідь, переглянулись між собою і відразу заметушилися. Мама Каті, Мерейлі, пішла в глиб юрти діставати гостеві зі скрині шовкову подушку. А Катина бабуся, Ажар, продовжила варити у джбані посеред юрти зілля, від якого тягло полином, зірою, асафетідою і ще якимись незрозумілими трунками. Шевченкові пізнання в мангистауських травах на цьому перелікові, прецінь, не закінчувалися. Але більше, як не принюхувався, а що в казані варилося, він розібрати не міг. Тарас був вже четвертий день голодний і зараз би й вовка згриз. Та нюшити особливо не випадало, бо в юрті, окрім запашних трав, не на жарт смерділо паленими кістками. І поки Шевченко принатурювався до оточення, мама Каті посадила його, безцеремонно смикнувши за рукави, на шовкову подушку біля входу. Сама ж приступила до доньки з запитаннями, говорячи арабськими словами, іноді туркменським і словами з фарсі. Шевченко ледве розбирав їх. Та позаяк вона виразно жестикулювала і весь час показувала на діда, що лежав на килимі в глибині юрти і зі свистом стогнав, втупившись обличчям у стіну, то Шевченко збагнув, що мама докоряє доньці Каті за те, що вона забула про свого хворого дідуся. Арабською мовою впереміш із фарсі й туркменською діалог мами та доньки звучав так:

— Де ти ходила? Діду зовсім зле було вночі! — сердито запитала мама Мерейлі.

— Ви ж самі мене віддали до форту в прислугу комендантській родині, щоб я там все вивідувала! — обурилася Катя-Кизтумас і ніяково зиркнула на Шевченка.

Той якраз блаженно усміхався, бо віднайшов дерев’яний цебер при вході і, ні в кого не питаючи дозволу, смакував з нього чисту, холодну воду. Все інше, крім води, на ту мить його не цікавило.

— Але ж ми тобі бурого голуба послали, того, що вчили голос твого беркута впізнавати. Чи він віднайшов тебе у форті? — допитувалася мама, щось підозрюючи між Кизтумас і Шевченком.

— Ні. Я останні два дні в форті й не була. Тараса рятувала. Він акин. Він правду відає. І його уруси вбити хочуть.

Мерейлі пирхнула, наче виплюнула мошву, що набила їй рота, і тільки й сказала, недовірливо косячись на Шевченка:

— Не мели дурниць. Який з нього акин? Звичайний лисий урус. Він що — чіплявся до тебе?

— Аж ніяк. Він чемний і величний. І він не урус, він — країнець, — авторитетно заперечила Кизтумас.

— Що таке урус — я знаю. Це підла собака. А що таке «країнець»? Це, мабуть, щось іще паскудніше?

— Мамо, вгамуйся! Не все так погано довкола, як тобі видається, і то лишень тому, що помирає наш дідусь! Тарас-жан батирам Ісі й Досану карту уруських укріплень намалював.

— То що таке «країнець»?