У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко

що ж це буде, якщо жінка загуляє так само, як чоловік? По-третє, жінка подає кепський приклад дітям. Тобто, якщо тато прийшов додому, пропахлий чужими парфумами, це нічого. А от якщо мама запахла чужими цигарками, це справді жахливо. На виправдання подвійної моралі кличуть саму природу. Мовляв, жіночий організм не витримає такої надмірної експлуатації, яку витримує чоловічий. Від подружніх зрад і випадкових зв’язків жінка швидше старіє, перестає бути привабливою, втрачає жіночність.

Але з другого боку лунають прямо протилежні думки. Так зва­ні порядні жінки не живуть повноцінним життям, не користуються дарами природи, вони лишаються холодними в подружньому жит­ті або самотніми. І саме від самоти або від недолугих партнерів — дарма, що з ними укладено законний шлюб! — жінки старіють і втрачають вроду. А до того ж статева невдоволеність знижує на 70% продуктивність праці жінок (цікаво, хто її вимірював та якими методами).

На сьогодні українське суспільство більш або менш терпиме до моралі своїх громадян. Але в площині морального й неморального досить часто стаються особисті трагедії. Та мораль у цьому питанні — не суспільна, а глибоко індивідуальна категорія. У кожного є своє глибинне відчуття ЦЕ МАЄ БУТИ САМЕ ТАК.

Моральним є те, що збігається з особистим глибинним знан­ням. На захист своїх поглядів кличуть і Бога, і природу, і людський суд, і традицію. І хоча завжди можна знайти однодумців, але у кожного — своє глибинне, внутрішнє від­чуття добра і зла у питанні стосунків між статями. Воно залежить і від епохи, і від виховання, і від темпераменту. З позиції вічності, питання морального й неморального завжди лишатиметься відкритим.

Ерос у вишиванці

Сьогоднішні українці, які перебувають у тому віці, коли спілкування з Еросом є актуальним, здається, зовсім не звер­таються до порад традиції, а обертають свої погляди на Захід, копіюючи стереотипи поведінки, які прийшли звідти з їхньою масовою культурою, здебільшого з кіно. Але навіть зараз, коли, принаймні у великих містах України, ніхто не зважає на традиційну мораль, у медіа гучно лунають голоси, ніби дошлюбна цнота і зворушлива вірність до гроба, до могилоньки є ноу-хау саме нас, етнічних українців.

Тоді як жодна європейська традиційна селянська культура не благословляла ні громадянського шлюбу, ні полігамії. Просто в західноєвропейські країни індустріальна епоха з усіма відповідними наслідками прийшла значно раніше, ніж у Російську імперію, куди входила значна частина України. Тому й на українських землях значно довше панували патріархальні цінності, характерні для напівфеодального суспільства, яке почало активно руйнуватися на території України тільки наприкінці ХІХ століття.

Великі зміни відбуваються в зовнішньому світі, але світ міняється остаточно тоді, коли ці зміни відбуваються в душах людей. Якщо українці ще й досі, буває, обернені до патріархальних цінностей, це свідчить не про їхню вроджену цнотливість, а про те, що світ, який неухильно змінюється, ще не призвів до змін в українських душах. Так було не лише в Україні. Згадаймо хоча б трагедію англійської селянської дівчини Тес із роду д’Ербервіль, героїні однойменної повісті британського класика Томаса Гарді. Її вже не переслідує соціум, коли вона народжує нешлюбну дитину, їй щиро співчувають, коли дитя помирає. Але від неї відмовляється наречений, якого дівчина палко покохала, коли дізнається, що юна Тес не цнотлива. Неможливо уявити такий сюжет на теренах сучасної Англії. А колись же ж нинішні розкуті британці були цнотливіші за українців!

Чи відрізняється український Ерос від своїх колег в інших землях? Відомий український політик Микола Томенко свого часу притяг за вуха сумнівну теорію про те, що, коли кохаються українці, то духовна складова їхніх інтимних стосунків значно розвиненіша, ніж в інших народів. Мовляв, українка Ганна Павлівна Керн прагла духовного, а розбещений росіянин і поет Олександр Пушкін тяг цнот­ливу дамочку в койку — цікаво, хто б згадав сьогодні про першу, аби не вірші останнього? Шанованого політика хочеться спитати, чи провадив хтось об’єктивні дослідження про коефіцієнт духовного у загальнолюбовному, а також про національну специфіку цього коефіцієнта? Любовне листування всесвітньовідомих французів Елоїзи та Абеляра, яке й понині вражає людство, відбувалося, коли вона прийня­ла чернецтво, а його було кастровано.

А кохання великого італійця Франческо Петрарки до мадонни Лаури від початку було винятково духовним. Я вже не кажу про хрестоматійний феномен любові ще од­ного великого італійця, Данте Аліг’єрі, до метафоричної Беатріче, якій великий поет присвятив усю свою творчість. До речі, жоден українець не прославив жодної українки так масштабно, як це зробили згадані вище італійці. Але не будьмо заздрити ні Лаурі, ні Беатріче. Кохання до них є проявом стереотипного в тогочасній Західній Європі культу Прекрасної Дами, культу, якщо розібратися, вкрай еротично нездорового, в рамках якого треба було молитися одній жінці, яка, до речі, мала бути чужою дружиною, а інтимні стосунки мати з іншими жінками, що всі вони завзято й робили.

У культурі кожного народу можна вибрати кілька над­звичайно високодуховних і зворушливих історій кохання. Але пересічні чоловіки й жінки кожного народу кохаються, одружуються і живуть, як уміють, маючи одне до одного безліч претензій. Так само й пересічні українці живуть у повному відриві від любовного досвіду своїх найкращих синів і дочок. Але десь у глибинах душ, зокрема й українських, жевріє мрія про не зустрінутий ідеал. Жінки мріють про одне, чоловіки про інше...

Одні волають про цинізм і продажність сучасних жінок, інші — про їхню жертовність, самовідданість і терплячість. То про кого ж мріють вони, перш ніж вийти заміж за ординарного двоногого, який, як більшість тутешніх мужчин, має матеріально-житлові проблеми, черевце над ременем і лисину, яка виявляє тенденцію до збільшення? А про що ж мріялося навесні? Про гарного і заможного, який, як лунає з динаміків на базарах, «увезе за сто морів», одягне в шикарне шмаття і буде