У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко

У радянських літературі та мистецтві існувало табу на зо­браження фізичних міжстатевих стосунків. Іноземні кінофільми потрапляли в радянський прокат після того, як з них було видалено епізоди, які, на думку радянської цензури, могли розбестити радянську молодь, зневажити чисті почуття ветеранів війни та праці. Не існувало чіт­кої межі між мистецькою еротикою та забороненою за­коном порнографією. Отже, до порнографії, траплялося, зараховували твори світової класики — до останніх років існування СРСР існувала і кримінальна відповідальність за розповсюдження, наприклад, «Лоліти» В.Hабокова. Класичні твори В.Винниченка, дуже популярні у 20-ті роки, де, зокрема, є й поглиблений інтерес до питань статі, не перевидавалися; з ними були ознайомлені лише дуже вузькі кола української інтелігенції. Здавалося, все було зроблено, аби в радянських громадян не виникало грішних сексуальних думок. На місце українських радянських Ромео і Джульєтти офіціоз висував солодкавих Брянського та Шуру Ясногорську із хрестоматійного роману Олеся Гончара «Прапороносці». Український радянський двієчник неусвідомлено схопив саму сутність проблеми, коли у шкільному творі, цитату з якого наводив гумористичний журнал «Перець», написав: «Шура Ясногоpська настільки морально чиста, що ніхто з бійців не наважувався навіть ущипнути її».

Здавалося, пересічна (та й непересічна) радянська лю­дина сформувалася з адекватним радянському офіціозові ставленням до еротичних проблем. Було враження, ніби панував народницький погляд на кохання — його залишки можна й сьогодні спостерігати у старшого покоління. Секс у коханні (навіть шлюбному!) є річчю малопристойною, про яку не говорять. Це є, але не в цьому суть. Порядна людина, особливо порядна жінка, насолоди в ліжку не шукатиме. Це не головне. А головне — це духовна єдність закоханих. Якщо у хлопця й дівчини спільні улюблені письменники й композитори, то, коли вони одружаться, сексуальні проблеми вирішаться в них самі собою. А вершина сімейного кохання — це коли дружина не тягає тяжких торб із базару, не витрушує килими, коли чоловік вчасно приходить з роботи й віддає дружині всю зарплатню. Коли чоловік ходить випраний, відпрасований і регулярно споживає свої улюблені страви.

У СРСР сформувався ідеал кохання, де сексуальним стосункам відводилося дуже скромне місце. На це спря­мовували і офіційна радянська настанова, і народ­ницькі традиції української та російської інтелігенції, і традиції української класичної літератури, і святенницька православна мораль, окремі положення якої стали догмами моралі радянської. Цьому об’єктивно сприяли також побутові умови радянських людей. Відомий радянський письменник і журналіст Л.Жуховицький у діалозі зі швед­ським письменником Л.Гансеном казав: «Для поколения моих pодителей любящая женщина — это та, котоpая пять лет ждет с войны и десять лет — из тюpьмы... В такой системе ценностей секс занимать главное место пpосто не мог». Ще трагічніше оцінює радянську еротичну ситуацію українська письменниця О.Забужко. На її думку, українську патріархальну етнокультуру «майже одразу катапультовано в тоталітаризм, у «світ без любові». Повноцінне кохання, за О.Забужко, в радянській і пострадянській Україні неможливе за визначенням тоталітарного суспільства.

І все-таки, чи була еротична ситуація в Радянському Союзі і, зокрема, в Радянській Україні такою, як це зобразив Джордж Орвел у фантастичному романі «1984»? Оpвела згадано не випадково — саме за ним нерідко судять про радянське суспільство за кордоном, та й наші співвітчизники молодшого покоління. Чи могла КПРС підпорядковувати інтимне життя радянських громадян, і чи мала партія такі наміри? Чи справді радянські українці практикували лише те, що оpвелівською новомовою зветься «добpосекс»? Навряд. Якщо, за Оpвелом, «вдалий статевий акт — то вже повстання», то такі «повстання» в українських радянських ліжках відбувалися регулярно.

Радянський і, відповідно, український Ерос спотворювався не стільки ідеологічним пресингом, скільки побутовими умовами. Житлова проблема була, без перебільшення, найголовнішою побутовою проблемою в СРСР. Більшість молодят змушені були мешкати в одній квартирі, а часом навіть в одній кімнаті з батьками. Траплялося, що в одній кімнаті гуртожитку тулилося по два молодих подружжя (мимоволі станеш «свінгерами»). Наймати квартиру в молодої сім’ї часто не було коштів. Отже, інтимне життя подружжя мимоволі «контролювалося», але не стільки ке­­рівними радянськими органами, скільки сусідами по гуртожитку чи власними батьками.

Житлова проблема позбавила мільйони людей багатьох природних радощів життя. Звісно, в такому стані справ була винна бездарна економічна політика КПРС. Але в дужках зауважмо, ніяк не виправдовуючи КПРС, що у традиційній українській хаті, де, за твердженнями сучасних прихильників патріархального способу життя, панував здоровий Ерос, в одному приміщенні з подружжям спали і дрібні діти, і старі батьки на печі. Для здорового Еросу залишалися хіба що клуні, скирти й галявини з високою травою, але все це — лише влітку.

Дефіцит «житлоплощ» так само обмежував і спотворював дошлюбні та позашлюбні інтимні стосунки. Те, що в багатьох країнах елементарно вирішується в готелі або мотелі, в СРСР було трагікомічною проблемою. Ключ від квартири самотнього друга, поки той на роботі, ставав золотим ключиком від райської брами.

Ще одна сторінка радянського еротичного святенниц­тва — радянські готелі. В окремий готельний номер чоловіка й жінку селили лише за пред’явленням свідоцтва про шлюб. Якщо ж, скажімо, жінка завітає до чоловіка в готель, їй дозволять лишатися в номері лише до 23.00. «Громадянський шлюб у нас лише до двадцять третьої», — цитата з попу­лярного радянського кінофільму. Втім, усі готельні еротичні проблеми вирішувалися за хабар черговій.

Та ні статевий інстинкт, ні статеву цікавість у радянських українцях знищено не було. Офіціоз існував якось ніби окремо, а народне життя ішло переважно іншими шляхами. Звісно, була певна кількість громадян, які настільки пройнялися офіційною мораллю, що зробили її принципом свого життя. Були й такі, хто намагався говорити вголос про замовчуване, — їх позбавляли слова. Але більшість приймала правила гри, добре усвідомлюючи, де треба мовчати, а де можна й поговорити. Весело й задьористо лунали непристойні анекдоти — цей сороміцький фольклор радянської доби, і щоб усе зрозуміти й розсміятися, іноді треба бути добре обізнаними з еротичними тонкощами. Непристойні анекдоти посідали в народі почесне друге місце після політичних. За кадром офіціозу були не лише анекдоти. Тільки-но між людьми однієї статі виникала довірлива дружня атмосфера, відразу могли розпочатися відверті