З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

— Ти додала мені блиску, Лауро.

Я спробувала не допустити цього, але крихітна сльоза скотилася біля мого носа. Я змахнула її тильною стороною долоні, перш ніж вона встигла намочити кінчики мого нового волосся.

— Спасибі за те, що додала мені блиску.

19

Боб викликав мене до свого кабінету. Коли я увійшла, він дуже уважно поглянув на мене. Цікаво чому?

— Твоє волосся! — сказав він нарешті, ніби намагався вгадати відповідь на запитання. Уранці я збагнула, що його не так уже й просто вкласти, але мені здається, що я зробила все можливе. Я приклала руки до голови.

— З ним щось не так? — запитала я.

— Ні, з ним усе гаразд. Воно… чудове, — кивнув він, усміхаючись і бентежачи мене, бо я не звикла до того, що Боб коментує мою зовнішність.

— Я його підрізала, — сказала я.

Він кивнув.

— Сідай, Елеанор.

Я озирнулася довкола. Сказати, що кабінет Боба був неприбраним — применшити ступінь хаосу, у якому він завжди перебував. Я підняла купу брошур із крісла перед його столом і поклала їх на підлогу. Він нахилився вперед. Боб дуже постарів з того часу, як я з ним познайомилась; майже втратив волосся і набрав кілька зайвих кілограмів. Зараз він скидався на розбещене дитя.

— Ти вже давно тут працюєш, Елеанор, — сказав він. Я кивнула, це була правда. — Тобі відомо, що Лоретта скоро піде в безтермінову відпустку? — Я кивнула. Мене мало цікавлять дрібні чутки про щоденне офісне життя. Звісно ж, якщо це не чутки про одного музиканта.

— Не дивно, бо я завжди сумнівалася в її здатності розуміти базові принципи податку на додану вартість, — мене пересмикнуло, — тому, можливо, це на краще.

— У її чоловіка виявили рак яєчків, Елеанор, — сказав він. — І вона збирається доглядати за ним.

На мить я замислилася над цим.

— Для них обох це, мабуть, дуже непростий період, — зауважила я. — Але за умови ранньої діагностики раку яєчків рівень виживання та відновлення доволі високий. Якщо ви чоловік і вам не пощастило мати якийсь тип раку, цей, мабуть, найкращий.

Він крутив у пальцях одну зі своїх фантастичних чорних ручок.

— Отже, — сказав він, — мені потрібен новий офіс-менеджер, принаймні на наступні кілька місяців. — Я кивнула. — Тебе цікавить ця пропозиція, Елеанор? Отримаєш трохи більше грошей і трохи більше відповідальності. Хоча, мені здається, ти готова до цього.

Я замислилася над цим.

— Наскільки більше грошей? — запитала я.

Він написав суму на стікері, відірвав його від блока та передав мені.

— Це на додачу до моєї теперішньої ставки? — запитала я, набравши повітря в легені.

Я уявила, як їжджу на роботу на таксі, а не на автобусі, як оновлюю всі речі в «Теско Файнест» та п’ю горілку, яка продається в напівпрозорих масивних пляшках.

— Ні, Елеанор, — сказав він. — Ця сума буде твоєю новою зарплатнею.

— Он як, — промовила я.

Якщо так, то мені потрібно уважніше обміркувати співвідношення ризиків до винагороди. Чи збільшення заробітної плати компенсує збільшення обсягу нудної адміністративної роботи, яку я буду виконувати, збільшення рівня відповідальності за належне функціонування офісу і, що гірше, істотно вищий рівень взаємодії з колегами?

— Чи можу я кілька днів обміркувати цю пропозицію? — запитала я.

— Звісно, Елеанор, — кивнув він, — я очікував це почути.

Я подивилася на руки.

— Ти хороша працівниця, Елеанор, — сказав він. — Скільки часу вже минуло? Вісім років?

— Дев’ять, — відповіла я.

— Дев’ять років, і за весь цей час ти жодного разу не пішла на лікарняний і ніколи повністю не використовувала щорічну відпустку. Знаєш, це називається відданість. І цю якість дуже складно знайти в сучасному світі.

— Це не відданість, — сказала я. — Насправді в мене доволі міцне здоров’я і мені просто ні з ким їхати у відпустку.

Він поглянув кудись убік, а я підвелася, готова йти.

— І ще дещо, Елеанор, — він кахикнув. — Оскільки Лоретта готується до передачі обов’язків… чи не міг би я попросити тебе про допомогу?

— Звісно, у чому річ, Бобе? — запитала я.

— Ти б не могла організувати корпоративну різдвяну вечірку цього року? У Лоретти немає на це часу, вона завершує свої справи, а до мене вже ходять інші працівники і ниють, що якщо ми не забронюємо щось зараз…

— …то будемо святкувати у «Везерспунс», — кивнула я. — Так, я в курсі справ, Бобе. Якщо треба, я залюбки візьмусь за організацію вечірки. Чи можу я вільно обирати місце, меню і тему вечірки?

Боб кивнув, цілком занурившись у роботу за комп’ютером.

— Звісно, — сказав він. — Компанія вносить по десять фунтів за людину, а решта залежить від вас, куди йти та скільки платити.

— Дякую, Бобе, — мовила я. — Можете на мене розраховувати.

Він не слухав, зосередившись на моніторі. У моїй голові гуло від необхідності прийняти два важливих рішення та відвідати ще одну вечірку. До того ж вродливий і талановитий Джонні Ломонд, chanteur extraordinaire[11] і потенційний партнер для життя, уже з’явився на обрії. Життя пожвавилося.

Коли я знову сіла за свій комп’ютер, то спершу просто витріщалася в монітор, а не читала слова. Мене трохи нудило від думки про всі дилеми, і, навіть попри обідній час, мені зовсім не хотілося нічого купувати та їсти. Я зрозуміла, що, можливо, було б корисно з кимось про все поговорити.

Я пам’ятала про це ще з минулого. Вочевидь, розмови — це на краще, вони допомагають тримати під контролем тривогу. Люди завжди говорили щось типу: «Поговоріть з кимось. Хочете про це поговорити? Розкажіть нам, що ви відчуваєте. Є щось, чим ви хочете поділитися з групою, Елеанор? Вам не треба нічого розповідати, але це може нашкодити лінії захисту, якщо ви не розкажете те, на що в подальшому можна буде посилатися в суді. Міс Оліфант, ви можете розповісти нам, що ви пригадуєте з тих подій, які відбулися того вечора?»

Я відчула, як крихітна краплина поту скотилася моєю спиною і як затріпотіло в грудях, ніби пташка в пастці. Комп’ютер видав той дратівливий звук, який сповіщає про те, що надійшло нове електронне повідомлення. Я натиснула на іконку, не замислюючись. Як же я ненавиджу ці павловські реакції в собі!

Здоров Е., ти ж ідеш на вечірку до Кіта в суботу? Зустрінемось на станції — близько восьмої. Р.

Він додав до