Не вурдалаки - Світлана Талан
– Яка різниця, – сказала я, – латані вони чи цілі. Головне, щоб були чистенькі.
– Якось незручно, – сказала мама.
– А мені потім буде неприємно їх вдягати, – сказала я.
– То й не треба, донечко, – сказала вона. – Обходилася раніше, то й цього разу обійдуся. Не переймайся такою дрібницею.
А я незабаром забула про цю розмову.
За кілька днів після мого від’їзду мама зовсім втратила голос і могла говорити лише пошепки. Тато викликав лікаря, і її одразу ж госпіталізували із запаленням легенів. А за три дні її не стало…
Я дивилася на матусю в домовині. Вона була тиха, ніби стомившись від буденного життя, заснула. Моя люба матуся була ще молода, їй було лише п’ятдесят років.
Я краяла себе за ті кляті труси. Недаремно говорять: не згрішиш – не покаєшся. А мені з думки не йде інше прислів’я: є каяття, нема вороття. Я буду краяти себе до свого скону за свій гидкий вчинок. Зараз я була ладна не те що труси, а все на світі віддати, щоб знову почути її голос, відчути лагідний дотик рук до свого волосся. Я каялася у своїй сліпоті, у тому, що при житті не так часто, як потрібно було, говорила лагідні слова, а іноді забувала поцілувати при від’їзді. Я так рідко говорила, що її люблю! Пробач мені, мамо, пробач, моя люба. Пробач і прощавай…
…березня 1965 р
Біль стискає груди у кілька сотень атмосфер. Стискає так, що, здається, серце не витримає, бо пече від нестерпного болю. Лише зараз, коли померла мама, я замислилася над питанням життя та смерті. Що таке життя? Це відлік часу у Всесвіті, відрізок між життям та смертю. Коли народжується нове життя, смерть уже починає свій жахливий відлік. Немає життя – немає смерті. І навпаки: немає смерті – немає життя. Вони злились воєдино, як добре вино з водою – не відокремиш. Той, хто народжує, помирає, народивши іншого смертного. Десь я читала, що смерть – це не просто лінія, що підводить підсумки життя, свого роду міра, а й засіб закінчити те, що не встигло життя. Люди йдуть по відрізку, який називається життям, гаючи дорогоцінний час, забуваючи говорити теплі слова, сваряться, байдикують, їдять та сплять, не задумуючись над тим, що за всіма спостерігає смерть. Вона намагається розставити свої сіті, щоб в якийсь час заманити туди людину. Вона наближається впритул до тих, хто перестає цінувати кожну мить життя. Люди не хочуть думати про смерть, хоча вона стоїть на кожному шляху людського життя.
Смерть мами залишить у моєму серці довічний болючий рубець, бо біль душевний набагато сильніший за фізичний. Буду намагатися ставитися більш уважно до оточуючих мене рідних людей. Також буду намагатися більше цінувати, плекати та берегти все те, що називається життям.
…квітня 1965 р
Як ніколи, зараз хочеться вірити, що працює закон фізики, і фізична форма тіл не зникає, а переходить в іншу форму, що енергія не може зникнути. Вона зберігається і з’являється до нас в іншому вигляді. Енергія нашої свідомості – це душа, яка буде продовжувати існувати в іншій формі. Вона може вселитися в нове тіло. Поруч із фізичним тілом існує енергія мозку, яка після смерті не може нікуди зникнути. Повинен повторитися природний цикл, як явище дощу: хмаринка – краплі – дощ – краплі – хмаринка. Людина перестає існувати, але від неї йде якийсь невидимий сигнал, який переміщується у просторі, потім ловиться невідомою нам антеною в іншому місці, щоб увійти в новий світ, у нове життя. До того ж, я ніяк не могла змиритися з тим, що моя матуся зникла раз і назавжди. Вона залишиться в пам’яті своїх дітей – це і так зрозуміло. Але уявити, що її руки вже ніколи не торкнуться мого волосся – неможливо. Вони були, є і будуть. Не знаю лише, в якій формі, видимі чи невидимі для людського ока, але вони існують.
Чи дійсно все так, чи я видаю бажане за дійсне? Люди не хочуть помирати так, щоб щезнути назавжди, мріють зустрітися з тими, кого кохали. Є іскра надії на життя після смерті, бо в людині природою закладено пережити смерть тіла.
Смерть – особлива міра життя. Так що таке смерть – це кінець чи початок?
…квітня 1965 р
У нас народився хлопчик, і сталося це на мамині сороковини. Потуги почалися на кладовищі, тож «швидка» забрала мене звідти до пологового будинку. Народився хлопчик – такий гарненький, рожевощокий, смаглявий.
– Він схожий на тебе, – сказав мені Роман.
– Значить, діти наші будуть щасливі.
– Звідки такі відомості? – поцікавився Роман.
– У народі говорять, що коли дівчинка схожа на батька, а хлопчик – на матір, то їм випала гарна доля.
– Не вірю в прикмети, але хочеться, щоб це було дійсно так, – сказав Роман та поцілував мене:
– Дякую за сина. Тепер нам буде трошки легше, бо Даринка зможе приглядати за дитинкою.
– Спочатку нянька, потім лялька, – сказала я і вперше після смерті мами посміхнулася.
…травень 1965 р
Минуло два місяці після смерті матері, а я до цього часу знаходжуся у стані невідомості. Існує думка, що до людини не приходить те, чого вона не заслуговує. Я весь час думаю про маму. Чому вона пішла з життя так рано? Що вона скоїла таке, щоб відібрати у неї життя? Вона ніколи нікому не сказала поганого слова, каторжно працювала у колгоспі все життя, спочатку безкоштовно, а потім за мізерні трудодні. Попри все, у неї вистачало часу дати нам, дітям, ту частинку самої себе, своєї любові, яка так була нам потрібна. І чому так сталося, що я народила сина Андрійка в день, коли по мамі було сорок днів? Це звичайний збіг обставин, чи смерть перекрилася новим життям? Стільки питань роїться в голові. Думки бджолиним роєм гудуть у голові, сплітають павутину думок та роздумів. Я намагаюся її розплутати, але ще більше нею обплутуюсь.
– Марійко, – говорить Роман, – я до тебе звертаюся вже вдруге, а ти все не чуєш. Що з тобою?
– Вибач. Я задумалася.
– Можеш поділитися своїми думками?
