Не вурдалаки - Світлана Талан

Прем’єра повинна була відбутися після урочистої частини. Я дуже хвилююся, побачивши повнісіньку залу людей. Вже не вистачає місць, а люди все підходять та підходять. Завідуючий клубом почав збирати вільні стільці, приніс їх з бібліотеки, але й тих не вистачило. Тоді директор школи покликав хлопчаків-підлітків та почав з ними носити стільці зі школи.

– Чому стільки багато людей? – запитую я Романа.

– Тому, що прийшли люди з сусіднього села, – відповідає він мені та запитує:

– Чому ти вся тремтиш? Змерзла?

– То від хвилювання.

– А ось це вже зайве, – каже він та нишком цілує мене за вушком. – Тепер не так страшно?

– Дуже хвилююся, – зізнаюся я.

– Якщо будеш так труситися кожного разу, то доведеться тобі грати лише епізодичні ролі.

– Не буду! Я вже заспокоїлася. Обіцяй мені, що я буду грати завжди головні ролі.

– Сонечко, то я пожартував, – посміхається він до мене, і я купаюся у цій усмішці, зігріваюся її теплом, і вже за кілька хвилин хвилювання кудись зникає, давши змогу увійти в роль.

Я й не думала, що п’єса пройде на «ура». За весь спектакль із зали не донеслося жодного звуку. Здавалося, що там, внизу, зовсім порожньо. Якби пролетіла муха, то було б чути її дзижчання. Люди завмерли, щоб не пропустити жодного слова. Лише у сцені, коли мати зізнається у всьому Маркові, хто вона насправді, почали схлипувати жінки та шмигати носами чоловіки. Дехто почав плакати, і я зрозуміла, що вистава вдалася, люди побачили на сцені не акторів, а шевченківських героїв. По закінченні зала зірвалася аплодисментами. До сцени потяглися люди. Вони, звичайно, не дарували квіти, як це буває у великих театрах. Але їхнє «спасибі» було кращим за будь-який букет. Усі запитували, чи будуть ще вистави. Нам довелося пообіцяти приготувати нову виставу до новорічних свят. Виявилося, що вони не можуть так довго чекати, тому довелося пообіцяти якнайшвидше підготувати нову виставу. Люди із сусіднього села запрошували приїхати до них. І ми просто змушені були дати їм слово.

Звичайно, найбільше слів подяки отримав Роман. Те, що він грав найкраще всіх, не викликало сумнівів. Я навіть не здогадувалася, що у нього така чудова дикція, що кожне його слово, промовлене зі сцени, звучить так, що доходить до самого серця і нікого не залишає байдужим.

Доки ми перевдягалися та змивали грим, технічка та голова колгоспу накрили нам стіл.

– Прошу до столу, товариші артисти! – голова зробив широкий жест.

Мені було якось ніяково, але на столі стояли тарілки з пахучою смаженою картопелькою, від запаху якої у мене забурчало в череві. Лише тепер я згадала, що з самого ранку нічого не їла. Я погодувала Даринку та пішла до столу, де вже, окрім картопельки та огірочків, з’явилися пляшки горілки та вина. Всі були радісні, веселі та збуджені. Одразу ж пішли розмови про наступну виставу. А я подумала про те, що все-таки слушна думка прийшла мені в голову, коли запропонувала зіграти п’єсу.

…березня 1962 р

До нового року ми підготували п’єсу «У неділю рано зілля копала». У лютому поїхали з нею до сусіднього села. Вистава мала неабиякий успіх. А по закінченні підійшла якась жіночка та принесла нам засмаженого у печі гусака. Я почувалася незручно, але вона простягла гусака Романові.

– Красно дякую і я, – сказала жінка, – і всі мої односельці.

– Я не можу прийняти такий подарунок, – знітився Роман.

– Так я ж від щирого серця, – говорить жінка. – Хіба ж я не знаю, як тяжко молодим сім’ям? А у мене цих гусей цілий табун. Не зобижайте мене, просту селянку, прошу вас.

Довелося Романові прийняти такий подарунок. Звичайно ж, ми не забрали його додому, а з’їли тут же всі гуртом.

А до восьмого березня ми вже мали вивчену нову п’єсу Коломійця «Фараони». Життя набирає шаленої швидкості. Тепер після занять поспішаємо додому, готуємо їсти, прибираємо в хаті, готуємось до наступних занять, а ввечері біжимо на репетиції. Чутки про нашу самодіяльність швидко розлетілися по окрузі. Нас почали запрошувати приїхати в інші села зі своїми виставами. Ми не відмовляли, але на все бракувало часу.

Даринка звикла до чужих рук і тяглася до всіх, які простягалися до неї. Одного разу Роман сказав, що наші діти, як циганчата, ми кочуємо, і вони з нами. Я з ним погодилася, бо не було нічого образливого в його словах.

…червня 1962 р

До нас почали ставитися шанобливо. Вірніше сказати, що в цьому була здебільшого заслуга Романа. З ним вітаються за руку всі чоловіки, поважають жінки та старенькі. Лише хто зустрінеться на вулиці, одразу ж йде розмова про вистави. Одне питання у всіх: «Чи буде незабаром вистава? Коли і яка?» Звичайно ж, яка готується п’єса, ніхто не розповідав до останнього, тримаючи інтригу. Останньою п’єсою перед відпусткою була «Назар Стодоля» Шевченка. Ледь зіграли одну, вже будуємо плани на майбутнє, риючись в бібліотечних книжках.

…серпня 1962 р

У відпустку їздили до моїх батьків і до матері Романа. Коли Роман поїхав на сесію, то я з Даринкою була у своєму селі. Там я зустрілася з Валею та Василем. У подруги щойно народилася донечка Галинка, тож нам було про що поговорити. Коли я її побачила, то одразу ж згадала про свою брехню. Так хотілося обняти її та в усьому зізнатися, але не змогла. Валя така щаслива, що у мене не повернувся язик. Я не захотіла втрачати подругу, бо не знала, як вона відреагує на моє зізнання. Тому вирішила відкласти неприємну розмову до слушного моменту.

У кінці серпня повернулися в село, одразу ж зайшли до школи. Директор викликав Романа для розмови у свій кабінет, а я почала хвилюватися та губитися в здогадках. Так повільно тягнувся час, що півгодини здалися мені вічністю. Коли вийшов Роман, то я побачила його усмішку, і від серця трохи відлягло.

– Що трапилося? – запитала я його, ледь вийшли зі школи.

– Усе добре, – говорить і посміхається.

– Тобі подобається мене мучити?

– Директор йде на пенсію.

– То він покликав тебе, щоб сповістити про це?

– Він запропонував мені зайняти його місце.

– ?!

– Так, так! І не дивися на мене, як на божевільного.

– А ти що?

– Моя думка не мала значення, бо він вже про все домовився з заврайвно. Мені нічого не залишалося,