Не вурдалаки - Світлана Талан
– Він весь заспиртований, то його нічого не бере. А твоя мати все життя недоїдала, важко працювала, то її організм не зміг здолати недугу.
– У тебе все ясно, прозоро, зрозуміло. А як тоді пояснити те явище, що я народила дитину на сороковий день після її смерті?
– Просто збіг. До того ж, ти перехвилювалася.
– Ні, щось ти кажеш не те, – не погодилася я. – Нічого випадкового в житті немає, є причини та наслідки.
– Люба моя, – Роман пригортає мене до себе. – Матір ти вже не повернеш, а тобі зараз треба думати про немовля. Йому зараз ти так потрібна! Будеш хвилюватися – молоко пропаде. Що тоді будемо робити?
– Я знаю, що мені треба зробити! – кажу я. – Я подумала про те, що треба сходити до церкви та поговорити із священиком.
– Ні, ні і ще раз ні! – запротестував Роман. – Це взагалі неможливо! Я – директор школи, комуніст, ти – молода вчителька, яка нещодавно читала в селі лекцію на атеїстичну тему. Ти хочеш, щоб нас виперли зі школи, і всі тикали на нас пальцями?! Про церкву забудь і не думай!
– А чому я не можу піти туди, куди хочу? – спалахнула я та підскочила з місця. – У книжках я не знаходжу відповіді на свої питання, тож, можливо, знайду їх у святому місці?
– Як ти говориш?! Звідки такі слова? Можливо, хтось тебе заманює в секту? – Роман почав нервово вимірювати кімнату кроками. – Так ти мені скажи і нічого не бійся. Я сам з ними розберуся.
– Ще раз повторюю, що мені конче потрібно поспілкуватися зі священиком, – чітко карбуючи кожне слово, сказала я Романові. – Я не належу ні до якої секти. Є такий стан душі, коли треба звернутися за розрадою до Бога.
– Що ти верзеш?! Тобі потрібно не до церкви, а до психіатра йти на прийом!
Я відчула, що у нас вже виникає сварка, до речі, перша наша сварка. Я повинна була її зупинити, але не відмовитися від задуманого. Витримавши паузу, я сказала:
– Я не заслуговую на такий тон. До того ж, я не рабиня, а вільна жінка соціалістичного суспільства. У мене може бути своя думка та свої погляди на життя. Якщо ти не можеш і не хочеш йти до церкви, то не йди, ніхто тебе не силує. А я зроблю так, як вважаю за потрібне.
– Все! Пропала моя посада! – нервував Роман.
– Я поїду до міста і там, де мене ніхто не знає, сходжу до церкви.
– Тебе може затримати міліція, або хтось із нашого села побачить. Тоді що? Викинеш свій диплом на смітник?
– Про це не хвилюйся. Я про все подбала, – сказала я і знову взялася за праску.
Роман весь вечір мовчав.
…травня 1965 р
Був вихідний день, тож я поїхала до міста. Вийшла з автобусу на автовокзалі та пішла до туалету. Дочекалася, коли залишилася одна, та дістала з валізи одяг. Швидко натягла стару кофтину з латками на рукаві. Під неї на спину засунула невеличку дитячу подушечку та натягла довгу спідницю, яку зшила із старої фіранки. Голову покрила великою картатою хусткою. Потім дістала з газети ковіньку та пошкандибала, зігнувшись, до найближчої церкви.
Перехрестившись біля порогу, зайшла до церкви. Одразу ж молитва на кілька десятків голосів піднялася до балок стелі та стоголосо розтеклася під куполом. Я завмерла, бо прямісінько перед собою побачила образ із розп’яттям Христа. Доки йшла служба, я не зводила очей з обличчя Ісуса. Він дивився на мене пильно, ніби дивився мені не в вічі, а у саму душу. Його погляд був настільки живий, що мені стало соромно за те, що я стільки часу не згадувала про Бога, навпаки, читала лекції на атеїстичні теми. Одного разу під час лекції я повинна була за допомогою лабораторних експериментів показати перетворення води на вино. Щоб все виглядало реально, я вирішила розіграти невеличку сценку. Я промовила: «І тут на Землю спустився Бог». У цей час у білому вбранні поважно з’явився на сцені Роман в образі Всевишнього. Не знаю чому, але мене розібрав сміх. За мною почав сміятися Роман, а потім і слухачі. Врешті-решт, я заспокоїлася та вибачилася перед глядачами. Тоді я у них попросила вибачення. Лише сьогодні, стоячи перед іконою, з якої з осудом споглядав на мене Ісус, я зрозуміла, що не тоді і не там повинна просити вибачення. І я подумки щиро просила у нього пробачення за своє святотатство, за слова Романа, за те, що не була в церкві багато років, просила щастя та здоров’я своїм діточкам. Я не знала жодної молитви, тож зверталася до Бога, як тільки могла, вирішивши, що моя щирість буде почута. Якоїсь миті мені здалося, що погляд Всевишнього став не таким суворим, більш лагідним, а в куточках губ з’явилася легка прощаюча посмішка.
Коли священик звільнився, я підійшла до нього. Спочатку я розпитала, чому Боженько забирає гідних людей, залишаючи жити на землі різний непотріб. Він пояснив, що на все воля Божа, а негідні люди йому там не потрібні.
Я зізналася, що не знаю жодної молитви. Священик сказав, що молитва – це звертання розуму та серця до Бога, тому їх необхідно знати кожній віруючій людині.
– Де ж мені їх взяти? – поцікавилася я.
– Я дам вам «Молитвослів», – сказав він та подав мені маленьку книжечку. – Вивчите чи перепишете молитви, тоді мені повернете.
– Святий отче, скажіть, будь-ласка, моя померла матуся відійшла в небуття чи ні?
– Так вчать вас матеріалісти, – сказав він. – А вчення православної церкви говорить нам про те, що смерть людини – це не знищення її особистості. Душа померлого йде на суд Божий, який визначить її місце до другого пришестя Христа, кінця цього світу та Страшного Суду – коли душі знову об’єднаються з преображенними тілами. Тоді почнеться нескінченне життя усього людства у новому світі. А як це буде? Залежить від земного життя людини та від молитов Церкви, близьких та рідних людей після їх смерті.
– Дякую вам, ви підняли завісу та відкрили мені очі. Можна ще одне питання? – запитала я.
– Звичайно.
– Чи я можу щось зробити для своєї покійної неньки?
– Так. Хто пішов з цього світу, сам
