Не вурдалаки - Світлана Талан
– Сумна історія.
– Так, – тяжко зітхнув Роман. – Весь час у голові стоїть крик відчаю цієї дитини, коли вона просила мене приїхати за ним.
– Ти гадаєш, хлопчик чекає на тебе?
– Я впевнений у цьому.
– Я вважаю, що тобі нема потреби туди їздити та ятрити рану сироти.
– Я розумію, – сказав стиха Роман, – але я не можу його забути.
– Час лікує, – сказала я. – А зараз намагайся заспокоїтися та поспати, бо завтра йти на роботу.
Звичайно ж, цієї ночі ми не спали обоє, вдаючи, що спимо.
…лютого 1968 р
За два наступні тижні Роман схуд, почав погано спати, втратив апетит і, здавалося, інтерес до життя.
– Тобі все не дає спокою Мишко? – якось запитала я.
– Так! Щоб я не робив, у вухах бринить його голос: «Ти ж мене не обдуриш?» Я відчуваю себе зрадником.
– То що ж робити? Ти нічого не обіцяв дитині, тож не можеш вважати себе зрадником. Не можна ж себе так зводити! Давай зберемо йому гостинців, а ти відвезеш їх дитині. Хоча які там гостинці? Своїм дітям купуємо по сто грамів цукерок лише в дні зарплатні та авансу.
– Ти гадаєш, йому потрібні цукерки? – Роман посміхнувся кінчиками вуст. – Йому потрібний я, його батько.
– Треба поїхати та зізнатися, що ти не є його батьком.
– Я не зможу!
– Що тоді?
– Давай заберемо його в нашу родину, – сказав він на одному подиху.
– Що-о-о?! Ти з глузду з’їхав, чи що?
– Чи не прогодуємо ще одного?
– Ні, ти говориш щось не те. Нещодавно я позбулася вагітності, щоб бути ближче до нашої мрії – власного будинку. Ти ж сам сказав, що народження дитини відсуне закінчення будівництва на один рік далі. Я з тобою погодилася. А тепер? Що ти тепер говориш?
– Якщо я не заберу ту дитину, то буду все життя себе картати. Ти це розумієш? Я буду зустрічати молодих людей і весь час вдивлятися їм в обличчя, чи, бува, це не той Мишко, надії якого я зруйнував? Буду страшенно боятися тієї випадкової зустрічі, щоб він не кинув мені вслід: «Я так чекав на тебе, а ти…»
– Зараз ти мене руйнуєш, плюєш на мою думку.
– Взагалі-то я вважав, що ми мислимо однаково.
– Господи! Що ти зі мною робиш?! Невже ти думаєш, що ми зможемо любити чужу дитину як свою?
– Він майже такий, як наш Андрійко.
– А ти не думав, чи зможуть діти знайти поміж собою спільну мову? – запитала я та глянула Романові прямо у вічі.
– Діти швидко знаходять спільну мову, на відміну від дорослих.
Я не знала, що мені робити в даній ситуації. Мені було шкода незнайомого хлопчика, але ідею взяти в родину чужу дитину в час такої фінансової скрути я вважала абсурдною.
– Ми так ні про що не домовилися, – голос Романа вивів мене із задуми.
– Я не знаю, як вчинити правильно, – зізналася я. – Але мою точку зору ти вже знаєш.
– Не хотів говорити тобі, але доведеться, – Роман зітхнув. – Мишко народився того ж дня, того місяця та року, коли померла твоя мати, – сказав він приглушеним голосом.
– Як то? – запитала я, бо одразу стало млосно, і все навколо мене захиталося.
– А ось так.
– Я хочу бачити цього хлопчика, – сказала я без вагання, чітко карбуючи кожне слово.
…червня 1968 р
Нарешті ми закінчили всі формальності з оформлення документів та забрали Мишка. Я полюбила цю дитину одразу ж, коли вперше її побачила. Побачивши Романа, він розплакався, по-дитячому витираючи оченята долонькою. У хлопчика дійсно були надзвичайно красиві зволожені чорні оченята. Він прилип до Романа та не хотів відпускати від себе ні на хвилинку.
– Мій тато, це мій тато, він приїхав за мною, – казав він радісно всім, кого зустрічав.
– Тепер у тебе буде і мама, – сказав йому Роман.
– Моя мама? – перепитав він.
– Твоя мама. А ще у тебе є братик та сестричка, – пояснила я.
– Вони не будуть мене бити? – насторожився хлопчик.
– Ні. Нізащо! Вони добрі, гарні, ти з ними обов’язково потоваришуєш.
– А можна, я буду спати з братиком? – питається хлопчик.
– Звичайно, любий, звичайно!
Я навіть не знаю, що зі мною трапилося. Чи то зачепило за живе те, що хлопчик народився в день маминої смерті, чи дійсно Мишко був надзвичайною дитиною, чи я пішла на згоду з Романом? Я сама не знаю відповіді і не хочу над цим замислюватися. Головне зараз, щоб діти потоваришували. Андрійко дуже і щиро зрадів братикові. А ось Даринка чомусь сприйняла появу хлопчика у нашій родині якось насторожено. Можливо, це були прості дитячі ревнощі. І лише коли Мишко перечепився через дріт та впав, розбивши до крові коліно, вона побігла за бинтом та зеленкою. Я спостерігала, як вона вмовляла Мишка трошки потерпіти, бо буде щипати, як дула на вавку, як обережно забинтувала ногу.
– Сідай мені на плечі, поранений боєць, – сказала вона лагідно та підставила плечі, на які швиденько вибрався Мишко. «Здається, – подумала я, – у нас все добре». І дарма, що закінчення будівництва буде на рік пізніше. Хіба щось може зрівнятися зі щирими дитячими посмішками?
…вересня 1973 р
Як швидко летить час! Не зрозуміло, чому час як стала величина має особливість змінювати свій хід. У дитинстві час тягнеться дуже повільно. Навіть кожен день тягнувся так довго! Тоді встигаєш за день і працювати, і до школи сходити, і погратися. Здається, що ти ніколи не виростеш, а так хочеться швидше стати дорослою. Юність проходить вже швидше, а після тридцяти час набирає прискорення, і доводиться лише встигати рахувати прожиті роки. Дитинство стає таким далеким і в той же час таким близьким. Ці роки особливо вкарбовуються в пам’ять назавжди. Ми з Романом, коли окутує ностальгія за минулим, згадуємо свою юність як щось світле та далеке. Мимоволі спливає в пам’яті босоноге дитинство. До речі, якось я розповіла Романові про те, що мені в школі за гарне навчання подарували панчохи. А він розказав, що у школу ходив босий, бо не було у що взутися. Тоді йому за сумлінне навчання на лінійці вручили личаки – взуття з кори дерева зі шнурками.
…жовтня 1973 р
За нашими планами
