Не вурдалаки - Світлана Талан
…травня 1967 р
Нам під забудову виділили гарне місце. Будинок має стояти на пагорбі, далі – садок, потім вже город. Де закінчується город, простяглася левада, яка тягнеться аж до невеликого озера, яке колом оточили верби. Про краще місце годі і мріяти!
Восени заклали цегляний фундамент, за зиму він осів. Тепер можна зводити стіни. Я радію і тішуся, мов мала дитина. Цією ідеєю пройнялася Даринка. Вона вже, звичайно, все розуміє, бо їй виповнилося сім років.
– Тут буде моя кімната? – запитує вона, перелізши фундамент.
– Ось тут, – показую я.
– І моя, – тиче кудись пальчиком Андрійко.
– Твоя ось тут, – повчає його Даринка.
– Тут, – погоджується її братик.
Я проходжаюся по своїй імпровізованій кімнаті. Уявляю, як в ній пахне свіжим деревом та фарбою. Минуло лише півроку. Залишилося чекати ще довгих чотири з половиною роки до того часу, коли новий будинок наповниться людськими голосами, дитячим сміхом та запахом свіжого борщу.
…листопада 1967 р
І треба було ж так статися, що я десь згубила пильність та завагітніла! Народжувати третю дитину тоді, коли я була одержима ідеєю будівництва власного будинку, в мої плани не входило. Зараз була на вагу золота кожна зекономлена копійка, а народження дитини відклало б закінчення будівництва. Але, якщо вже так сталося, то де двоє, там і третій дитині знайдеться місце. Втім, подумала я, треба спочатку вислухати Романа.
Увечері я все розповіла чоловікові.
– Ти не помилилася? – запитав він.
– Жінки не помиляються, коли йде мова про вагітність.
Роман замислився, нервово запалив цигарку, пройшовся по кімнаті.
– Я не можу наполягати, але вважаю за доцільне позбутися вагітності, – сказав він, не дивлячись на мене.
– Але чому?! Цей плід може стати гарнесеньким хлопчиком або дівчинкою, – почала я, хоча до цього сама ще достеменно не вирішила, що буду робити.
– Люба, мила моя Марійко, – Роман підійшов до мене, обійняв за плечі. – Були б ми в інших умовах, мова не йшла б про аборт. На разі у нас нема ні кола, ні двора. Ми зараз тягнемося з усіх сил, щоб збудувати будинок, щоб не кочувати, як цигани, з одного місця на друге. Народиться ще одна дитина – доведеться ще на рік, або й більше, відкласти новосілля. Ти ж не хочеш цього?
– Ні, – сказала я. – Я згодна на аборт.
…січня 1968 р
Роман їздив на нараду в якесь місце, де є дитбудинок. Директорів шкіл знайомили з новітніми досягненнями у вихованні дітей. Не знаю, що ще їм там розказували чи показували, але Роман повернувся додому якимось дивним. Він став розгубленим, задумливим, а в очах глибоко причаївся смуток.
– Ти можеш мені сказати, що сталося? – запитала я його ввечері.
– Я? – він розгублено повів очами. – Зі мною все гаразд.
– Ти не вмієш брехати, – зауважила я. – Краще поділися зі мною своїми сумнівами – тобі стане легше.
– Все добре, кохана, все у нас добре, – тільки й спромігся сказати.
– Мовчиш, як партизан на допиті! То й мовчи, – сказала я, зрозумівши, що розмова не вийшла.
Я надто добре його знала. У такі моменти краще не діставати його питаннями. Треба дочекатися слушного моменту. Взагалі-то, я поставила собі за мету не псувати життя жіночим ниттям та взаємними докорами. Тож нехай буде так, як повинно бути.
…січня 1968 р
Кілька днів Роман ходив, як з хреста знятий. Він якось осунувся, змарнів, став малоговірким. Я бачила, що його щось мучить, гризе йому нутрощі. Намагалася його не квапити. За кілька днів він сам почав розмову.
– Марійко, ти віриш, що одна зустріч може змінити все в житті людини? – почав він здалеку.
– Ти закохався в іншу? – спитала я, відчуваючи, що мені одразу ж забракло повітря. Якщо він відповість не одразу, то я задихнуся, як риба на суші.
– Люба, ти що?! Хіба є хто на світі кращий за тебе?
– Тоді ж з ким ти там зустрівся? – запитала я все ще з тривогою на душі.
– Де – там?
– На нараді.
– Ти все помічаєш, – зауважив він. – Від тебе не можна нічого приховати.
– Можливо, досить заговорювати мені зуби? Краще розкажи, що сталося, звільни душу від тягаря.
Він трохи помовчав, ніби вагався. Я його не квапила.
– Там, у дитбудинку, нас привели до дітей. У тій групі були дітлахи трьох-чотирьох років. Ми повинні були подивитися, як облаштовані кімнати, яке там наочне обладнання. Ледь ми туди зайшли, я ненароком зустрівся поглядом з одним хлопчиком. Його прекрасні, широко відкриті чорні оченята пропекли мене наскрізь. Потім у погляді засвітилися радість та світло. Дитина з криками «Тато, мій тато приїхав до мене!» кинулася до мене, схопила за руку та закричала: «Я ж казав, що мій тато повернеться, а мені казали, що він загинув! Брехуни! Ви всі брехуни! Це мій тато! Він приїхав до мене!» Я не витримав, бо по шкірі забігали мурашки, взяв його на руки. А він обняв мене за шию, так притис міцно та притулився до мене рожевою щічкою, що я на кілька хвилин остовпів.
Роман проковтнув клубок, що застряг в горлі.
– Тоді підійшла вихователька та сказала: «Мишко, любий, ти помилився. Це не твій тато. Йди-но до мене». А хлопчак так прилип до мене, що відірвати не можна. Говорить до мене: «Скажи їм усім, що ти – мій тато. Скажи, що вони всі брехуни». Я не можу тобі передати, з якою надією на мене дивилися ці очі!
– А ти що?
– Я розумів, що сказати дитині, що вона помилилася, я просто не зміг. У мене забракло сил! Дати надію – теж не можна. Тоді я сказав, що у мене зараз багато справ, і я не можу тут затримуватися. Пізніше я прийду до нього, і ми з ним поговоримо по-дорослому, по-чоловічому.
– Ти дав йому надію? Навіщо? Щоб потім її відібрати?
– А що я мав робити?! Що б ти зробила на моєму місці?
– Не знаю, – зітхнула я, бо справді не знала.
– Він пішов з вихователькою, але по дорозі плакав та кричав мені: «Ти ж мене не обдуриш? Ти прийдеш за мною? Я буду тебе, тату, чекати!»
– Що було далі?
