Не вурдалаки - Світлана Талан
– А чому є обумовлені поминальні дні?
– З першого по третій день душа перебуває в місці земного життя. З третього по дев’ятий їй показують райське життя, а з дев’ятого по сороковий – муки грішників у пеклі. На сороковий день звершується рішення Боже, де буде знаходитися душа померлого до Страшного Суду. Тому вам раджу молитися за упокій душі грішної вашої матінки.
Я подякувала священикові, купила невеличку ікону Спасителя та пішла до туалету на вокзалі, щоб перевдягнутися. Трясучись у «ПАЗику» по дорозі додому, я думала про те, що такі люди, як моя матуся, заслужили місце в раю, а якщо були у мами невеличкі гріхи, то я вимолю Бога пробачити їх.
– Ну як ти? – схвильовано запитав мене Роман, ледь я переступила поріг.
– У мене все гаразд, – сказала я, дістаючи з валізи старий одяг та хустку.
– Це добре, – зітхнув він з полегшенням. – А то я мало не збожеволів, чекаючи на тебе. У голову лізли всякі думки… Тепер ти задоволена?
– Я не шкодую, що поїхала до церкви.
– Сподіваюся, що більше не буде цього цирку?
– Не називай мій вчинок цирком, – сказала я з образою, ледь стримуючи себе. – Це моє рішення, і яким би воно не було, ти не повинен пригнічувати мою особистість.
– Ну вибач, якщо не так висловився.
– Проїхали. Якщо ти мав на увазі під словом «цирк» мої відвідини церкви, то маю тобі сказати, що при слушній нагоді я знову попаду туди всіма правдами і неправдами.
– Добре ж тебе там обробили, – пустив шпильку Роман. – Я ніколи не думав, що ти можеш бути такою.
– Якою?
– М’якою та піддатливою.
– Навпаки. Я виявила силу, а не слабкість.
– Тепер не будеш читати лекції на атеїстичні теми? – єхидно запитав Роман.
– Уяви собі, що буду, бо читаю їх не зі своєї волі, а з наказу. До того ж, мені потрібна робота, щоб підняти дітей на ноги. І те, що я буду казати людям, буде брехнею. Я не вмію брехати, але не маю права втратити роботу. Якщо ж буде нагода, то читатиму лекції на інші теми – так буде чесніше. – Я помовчала і додала: – І тобі не буде шкоди.
– Ти молилася ідолові?
– Твій ідол – Володимир Ілліч. Його портрет висить на почесному місці в нашій кімнаті – над шафою з книжками. А мій, як ти назвав, ідол, – я дістала із сумочки «Молитвослов» та ікону, – буде стояти під ним, у закритій шафі біля книжок.
– А якщо хто побачить? Ти про це не подумала? До нас приходить сила-силенна людей. Вони йдуть за порадою, а тут таке…
– Не таке, а моя ікона. І подобається тобі чи не подобається, але я буду молитися за свою маму, – сказала я спокійно, але твердо, чітко карбуючи кожне слово. – І давай не повертатися до цієї теми. Добре?
Роман зітхнув, але мовчки кивнув на знак згоди.
…червня 1966 р
Погана новина. Господарка хатинки, яку ми наймали, прислала листа, що восени повертається. Нам потрібно шукати нове житло, а так шкода, бо ми вже звикли до нього, привели до ладу, звели паркан, змайстрували туалет. Зараз будинок здавався мені вже не таким сумним та занедбаним, бо все було зроблене в ньому своїми руками, обмите дитячими посмішками та сміхом, зігріте теплом нашого кохання.
…серпня 1966 р
Сільський голова знайшов нам житло в іншому місці. Це була ще гірша хатинка. Стіни облуплені, як ззовні, так і зсередини. В одному місці протікає дах, тож доведеться його лагодити. Дякувати Богові, що хоча б є якийсь недоламаний паркан.
Зайшли в середину – пахне цвіллю. Незатишно та сиро.
– І доки ми будемо поневірятися по чужих кутках? – сказала я у розпачі, бо доведеться знову починати все з початку.
– Ти прочитала мої думки, – говорить Роман та обіймає мене за плечі. – Скажи мені, які три речі потрібно встигнути зробити людині за життя?
– Посадити дерево – це раз.
– Ми з тобою на подвір’ї посадили не одне, а цілий сад дерев. Шкода, що деревця не встигли нагодувати своїми плодами наших дітей.
– Нехай інші люди скуштують, якщо не ми. По-друге, треба народити дитину. Це завдання ми перевиконали, бо у нас уже двійко діточок. По-третє, збудувати будинок.
– Ось! Це я і хотів від тебе почути.
– З нашими статками це неможливо.
– Чому?! Це реально, якщо кожного місяця десь на чомусь зекономити. Звичайно, ми не зможемо побудувати свій будинок одразу, але за кілька років це можливо.
– Скоріш за все життя, – я сумно посміхнулася.
– Ходімо додому та все підрахуємо, – запропонував Роман.
Цього вечора ми раніше вклали дітей спати, а самі до півночі сиділи за столом. Прорахувавши все, дійшли до висновку, що за п’ять років ми можемо збудувати власний будинок. Ця ідея мене так захопила, що я запропонувала одразу ж намалювати план забудови. Ми довго сперечалися, але все одно дійшли висновку, що кімнат повинно бути не менше чотирьох. Дві окремі кімнати для дітей, спальня та вітальня.
– Обов’язково повинна бути велика кухня, – сказала я. – Посередині кухні буде стояти великий круглий стіл.
– Для гостей? – запитав Роман.
– І не тільки. Діти повиростають, будуть приїжджати до нас із своїми сім’ями, з дітлахами.
– Ти завбачливий! – кажу я йому та пригортаюся до теплого плеча.
…вересня 1966 р
Ми переїхали до нового житла. Від колгоспу прийшли робітники і полагодили протікаючий дах. Зараз мені було вже не так сумно, бо я все думала про наш будинок. Увечері не могла подовгу заснути, бо перед очима стояв наш, свій, власний дім. Іноді я зіскакувала посеред ночі з ліжка та бігла до столу, щоб внести якісь корективи до нашого проекту. То мені здавалося, що недостатньо вікон, щоб завжди було світло в кімнатах, то вікна маленькі, то переносила вікна з одного місця на інше, щоб діти не спали на протягах, якщо відкрити вікно.
А ще я мріяла про сад. Перед очима завжди стояв новий будинок, оточений квітучими весняними деревами. Діти граються на зеленому килимку трави. Від найменшого подиху пустуна-вітру з дерев злітають пухом невагомі пелюстки квітучих дерев. А ще квіти. Навколо будиночку багато-багато різнобарвних квітів. Вони квітнуть з ранньої весни до пізньої осені.
Іноді я уявляла нашу садибу восени, коли на городі так смачно пахне хроном, кропом та картоплею. Моя багата уява яскраво малює картину, коли Даринка тримає у руках червонобоке
