Марія Стюарт - Стефан Цвейг

перед смертю, несамовито кричав і борсався. Ще раз, коли його тягнули через сусідній спальний покій, він ухопився за ліжко королеви, а вона, безборонна, чує його крики на поміч. Але змовники безжально збили йому пальці, поволочили далі й далі аж до парадної зали, а там, мов скажені, гуртом накинулись на нього. Марний був їхній намір лише арештувати Ріцціо, а наступного дня врочисто повісити на ринковому майдані. Від збудження вони оскаженіли. Немов побившись об заклад, змовники штрикають кинджалами безборонного, знову і знову; сп’янівши від випарів крові, вони зрештою так знетямились, що поранили один одного. Підлога вже мокра й червона, а вони лютують і далі. Тільки вирвавши останній подих життя з тіла нещасного, що здригалося, отримавши понад п’ятдесят ран, змовники лишили його. По­тім як страхітливо знівечену масу плоті викинули тіло найвірнішого приятеля Марії Стюарт із вікна на подвір’я.

Сповнена тяжкої гіркоти, Марія Стюарт чує кожен смертний крик свого відданого слуги. Але, нездатна своїм незграбним вагітним тілом вивільнитися від Дарнлі, що, мов залізом, скував її руками, обурюється всією силою своєї палкої душі нечуваним приниженням, яке заподіяли їй у власному домі її піддані. Дарнлі може затиснути Марії Стюарт руки, але не вуста; аж запінившись від нерозумної люті, вона вивергає на боягуза свою вбивчу зневагу. Називає його зрадником і сином зрадника, нарікає на себе, що посадила на трон такого нікчему, як він: те, що в цій жінці досі було тільки огидою до осоружного шлюбного чоловіка, обертається в ті хвилини в неза­бутню, незнищенну ненависть. Дарнлі марно намагається ви­правдати свою поведінку. Закидає Марії Стюарт, що вона вже кілька місяців цуралася фізичної близькості з ним, що вона більше присвячувала часу Ріцціо, ніж йому, своєму чоловікові. Та й Рутвену, що тепер повернувся до кімнати і, знесилившись після злочину, сів на стілець, Марія Стюарт не шкодує най­страхітливіших погроз. Якби Дарнлі вмів читати в її очах, то відсахнувся б від убивчої ненависті, що неприховано палала в них. А якби був пильніший і розумніший, то мав би збагнути найнебезпечніше в її словах, що вона вже не вважає себе за його дружину і не заспокоїться доти, доки його серце буде не менш скорботне, ніж її теперішньої миті. І все-таки Дарнлі, здатний сам лише на короткочасні та дрібні пристрасті й не знаючи, як смертельно глибоко він уразив гордість Марії Стюарт, не здогадується, що вона цієї миті вже оголосила йому вирок. Він, бідолаха, дрібний зрадник, що з дурної голови дає себе ошукати геть усім, тепер, коли знесилена жінка замовкла і, начебто безвільна, дала завести себе до своєї кімнати, гадає, ніби в її сили остаточно зламано хребет і Марія Стюарт знову коритиметься йому. Але невдовзі Дарнлі дізнається, що ненависть, яка тямить мовчати, небезпечніша від найнесамовитіших слів і що той, хто коли-небудь смертельно образить цю жінку, сам собі садить смерть на потилицю.

Крики на поміч Ріцціо, що його тягли по кімнатах, збройне заворушення в покоях королеви розбудили увесь замок: Босвелл і Гантлі, вірні прихильники королеви, з мечами в руках вискочили зі своїх кімнат. Але змовники передбачили й цю можливість: Голіруд з усіх боків обступили їхні озброєні слуги, закрито кожен доступ до нього, щоб із міста не могла прийти вчасно допомога королеві. Босвеллу й Гантлі, щоб урятувати її життя і прикликати вчасно людей і зняти облогу, не лишається іншого виходу, як вискочити з вікон. Почувши їхні стривожені слова, що життю королеви загрожує небезпека, провост, тобто міський голова, одразу дав наказ ударити на сполох, громадяни зібралися й підійшли до брами Голіруду, щоб побачити королеву й розмовляти з нею. Але замість неї їх прийняв Дарнлі, що облудно заспокоїв їх, мовляв, нічого не сталося, в замку лише прибрали одного іноземного шпигуна, який хотів привести в країну іспанські війська. Провост, зрозуміла річ, не наважується сумніватись у словах короля, сміливі громадяни спокійно розходяться по домівках, а Марія Стюарт, що марно намагалася передати звістку своїм вірним слугам, лишається замкнена в покоях під пильною вартою. Її придворним дамам і служницям забороняють вхід, усі двері та брами замку перебувають під потрійною охороною: вперше в своєму житті Марія Стюарт тієї ночі стала з королеви ув’язненою. Змова вдалася аж до найменшої деталі. На подвір’ї плаває в калюжі власної крові тіло її найкращого слуги, на чолі її ворогів стоїть шотландський король, якому тепер пообіцяно корону, а вона сама вже не має права навіть вийти зі своєї кімнати. Одним рухом її скинули з найвищого щабля, тепер вона безсила, покинута, без помічників, без друзів, оточена ненавистю і глумом. Здається, ніби цієї страхітливої ночі все втрачене для неї, але гаряче серце гартується під молотом долі. Марія Стюарт саме в ті миті, коли йдеться про її свободу, честь, королювання, завжди знаходить більше сили в собі, ніж в усіх своїх помічників та слуг.

Розділ 9. Зраджені зрадники
Березень—червень 1566 року

Небезпека для Марії Стюарт у людському розумінні завжди становить щастя. Адже тільки у вирішальні миті, коли ця жінка змушена вкласти в боротьбу всю силу свого єства, можна помітити, які незвичайні здібності приховані в ній: безумовна, залізна рішучість, швидка, пильна оцінка ситуації, несамовита, ба навіть героїчна мужність. Але, щоб увести в гру ці крайні сили, перед тим слід тяжко уразити найглибші, найчутливіші основи її єства. Тільки тоді загалом пустотливо розпорошені душевні сили зосереджуються до справжньої енергії. Той, хто прагне принизити Марію Стюарт, насправді підносить її; кожне випробування долі стає для неї здобутком і подарунком у найглибшому значенні цих слів.

Та ніч першого приниження змінила характер Марії Стюарт, і то назавжди. У вогненній кузні найстрахітливішого досвіду, коли вона бачить, як її надто вже безтурботну довіру в одну мить ошукали її чоловік, брат, друзі та піддані, все в цій загалом жіночій і лагідній жінці стає твердим, мов сталь, а водночас набуває м’якої гнучкості добре розклепаного металу. Але, як і справжній двосічний меч, її характер після тієї єдиної ночі,