Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис

— Отже, все зрозуміло, — сказав прокурор, коли суддя надав йому слово. — Підсудна Горобенко свідомо дезінформувала цього пана, назвавши понеділок суботою. В результаті він не вийшов на роботу. Зазнала збитків контора, у якій він працює. Більше того, зазнала збитків ціла держава. Та найбільшого збитку зазнав він сам, бо повірив, що понеділок є суботою, а отже, можна не виходити на роботу, тобто обдурювати себе і державу. Ось у чому полягає вина підсудної. Тому я вимагаю засудити її до довічного ув’язнення без права користуватися телефоном, аби віднині вона не змогла більше нікого дезінформувати.

— Почекайте, — закричав я, зриваючись з місця. — Якщо вже так, то судіть мене. Це ж я не вийшов на роботу. Я прогуляв. Анна ні в чому не винна.

— Свідок, — суворо сказав суддя, — я не надавав вам слова.

Субота

Вдома сам. На душі вкрай мулько. Бідолашну Анну присудили до довічного ув’язнення, правда, лише по суботах. Вчора я порадив їй подавати апеляцію на цей безглуздий вирок. Вона чомусь відмовилася. Її щокою текла сльоза.

— Ти ні в чому не винен, — тихо сказала вона.

Я почувався останнім негідником. Негідником і зрадником. Ним я почуваюся і сьогодні. Чому я не вийшов на роботу в понеділок? Чому я у вівторок сказав своєму шефу, що мені про суботу видала дезу Анна? Дезу! Тьху! Та це ж був жарт, невинний жарт, і все, що трапилося цього тижня, дурний жарт, марево, сон. Ось я зателефоную до Анни й переконаюся, що вона вдома.

Що я й зробив і раптом почув у слухавці незнайомий чоловічий голос.

— Хто це? — аж крикнув я. — Можна Анну?

— Ні, не можна, — суворо відказав чоловік. — Вона не має права сьогодні брати слухавки. Сьогодні вона ув’язнена.

— Ув’язнена? Але вона вдома? — вигукнув я.

— Так, — сказав незнайомець. — Їй дозволили відбувати щосуботнє ув’язнення вдома. Але без права на побачення.

— А ви тоді хто? — запитав я і затамував подих.

— Наглядач, — почув я відповідь. — Звичайний в’язничний наглядач, — і він поклав слухавку.

Неділя

Цілий ранок я мучився, доки нарешті відважився за телефонувати Анні.

Коли ж відважився, то подумав, що, може, навіть ліпше, аби її не виявилося вдома. Я прагнув і водночас боявся почути її голос.

— Ти, звичайно, не хочеш зі мною говорити? — вкрадливо, покаянним тоном промовив я, коли почув її зворушливо-ніжне: «Алло!».

— Чому — ні? — Анна була явно не засмучена. — Я, навпаки, дуже рада, що ти зателефонував. Я навіть хочу тобі подякувати.

— Подякувати? — Я справді був дуже здивований. — За що?

— Завдяки тобі я познайомилася вчора з дуже цікавою людиною. Цікавою, мужньою і доброю, хоч і дуже суворою.

— Це що ж — той вчорашній наглядач? — я відчув, як у мене терпне піднебіння.

— Так, — і Анна тихенько засміялася, дрібно-дрібно, як при нашій розмові у понеділок. — Але він не тільки вчорашній. Він буде моїм наглядачем на весь термін ув’язнення.

— Уявляю, як він за тобою наглядав, — я й не намагався приховати образу.

— Ні, ти помиляєшся, любий, — сухо сказала Анна. — Вчора між нами нічого такого не було. Він був дуже чемним і милим, хоч і суворим, бо пильно наглядав, аби я не зробила жодного зайвого кроку. Все ще попереду, любий.

Я мовчав, не знаючи, що й сказати. Це був несподіваний фінал. Наглядач. Гм, наглядач… Дідько його взяв би!

— Отже, між нами все скінчено? — спитав я, і моє піднебіння зовсім затерпло.

— Чому скінчилося? — Анна здавалася щиро здивованою. — Я тебе чекаю, золотко. Приїжджай. Тільки, коли приїдеш, не називай мене Ганнусею, добре? Я й так багато пережила цього тижня.

— Добре, — легко пообіцяв я. — Не називатиму.

— Називай мене Анничкою, як в якомусь фільмі, — попросила Анна. — То ти приїдеш?

— Приїду, — квапливо сказав я. — Вже виїжджаю.

— От і добре. Чекаю.

Вона поклала слухавку. Я підвівся і стояв мов укопаний.

«Що ж між ними вже було чи ще буде? — подумав я. — Невже вона закохалася в цього бісового наглядача? Який він із себе?»

І тут я подумав, що єдиний вихід — одружитися з Анною. Тоді я буду вдома, коли наглядач приходитиме в суботу. Будьте певні, я нічого не дозволю їм зробити такого, що… Я сам буду їхнім наглядачем!

Білі ворони

Наді

Багато хто вважає, що вислів «біла ворона» — то лише метафора, вигадана людьми, аби позначити тих, хто не схожий на інших, на загал. А проте, білі ворони в природі існують, хоч і дуже рідко. Власне, ворони-альбіноси справді надзвичайно рідкісні. Більше можна зустріти ворон білуватих, точніше біло-сіруватого (не плутати із сірим, які становлять особливий підвид) кольору, а також із білими смугами внизу на животі або на крилах. Чорні й сірі ворони зараховують таких також до виродків, притому небезпечних.

Як сказав мені знайомий орнітолог, білих вороненят вилуплюється значно більше. Та на білих, не таких дитинчат їхні батьки не звертають особливої уваги. Вони-бо знають — ті ще можуть через кілька місяців, в міру того, як наростатиме пір’я, «перефарбовуватися». Така мутація справді спостерігається. І все закінчується благополучно, з гнізда вилітають нормальні чорні чи сірі молоді ворони.

Але буває, що діти підростають і так і залишаються всуціль білими чи з небезпечними, яскраво вираженими білими смугами. Тоді біда. Таких батьки власноруч виганяють із дому-гнізда. Таких не приймають і воронячі зграї.

Білі ворони (назвемо всіх — і зовсім білих, і білуватих, і з білими смугами — для зручності так) поділяються на дві підгрупи за своїм стилем поведінки чи, кажучи ще більш людською мовою, стилем життя.

Перша підгрупа — це ті, що швидко — після перших ознак неприязні з боку пернатих, але чорних родичів — усвідомлюють: вони не такі, як інші, ті, інші, не хочуть мати їх за своїх. Зазнавши кількох ударів дзьобами чи лапами, втративши трохи пір’я, ці ворони надалі усамітнюються, ведуть свій особливий спосіб життя. Як би їм не хотілося бути у зграї, де й на здобич можна натрапити швидше, і затишніше й безпечніше, вони не ризикують більше наближатися. Самі шукають їжу, якщо треба — будують у непомітному потаємному місці гніздо. Вельми рідко, але буває, що зустрічають пару, тоді такі білі ворони бувають по-особливому щасливими, начеб поміченими перстом долі.

Але так буває рідко. Їх зазвичай чекає доля самітників або ж короткочасне парування із чорними чи білими особинами протилежної статі, котрі, буває, підлітають до них чи допускають до себе заради цікавості — а які ж вони, ці не такі, як інші? Та ці парування вельми нетривалі, подруги чи новоявлені кохані, що ризикнули спілкуватися, швидко