Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
«Чи знає хоч, що я тут живу?» — подумав. Чого він не прийшов до її матері? Хоча б сказати щось… сказати щось… А вона… вона знає, що він тут?
Чого він боявся і чого чекав? Не міг би й собі пояснити. Кепкував сам із себе, що не може зажити серце, наколоте на її серце-терня.
Востаннє в селі її побачив у церкві, коли зайшов до храму на Пасху. Пізню цьогорічну Пасху. Леся стояла поруч чоловіка, а між ними — хлопчик у костюмчику. Мама його теж була у літньому білому костюмі — Пасха того року випала не лише пізня, а й майже з літньою погодою. І це волосся, що виднілося з-під легенької хустки…
Леся нахилилася, щось сказала малому. Може, щоб не крутився, стояв чемно. Арсен відвернувся й почав пробиратися до виходу.
Надворі вирішив — час його перебування в Галинівці скінчився. Пора вертатися. І так рідко, по разу чи два на рік навідувався до рідного села, до мами й тата. Наче боявся, що коли затримається, то не повернеться знову сюди, в Галинівку. Більше сенсу ж бути далі тут він не бачить. Цікаво, як сприйме його рішення Віктор Іванович? Ось уже майже рік, як Арсен має зарплату в три тисячі гривень. Посада тепер звучить солідно — головний економіст. Цінують. Та дарма, знайдуть собі іншого. І він знайде роботу. Може, і вдома, може, десь у місті. Тут більше жити не зможе. Наче щось спало з очей. Чи впало, покотилось і розбилося. І Леся вже не живе у його пам’яті, у почуттях, й іншої дівчини тут собі не знайшов, хоч шанси й спроби були, були…
Полежав трохи вдома (вдома?) на ліжку-дивані, а тоді вирішив — заяву подасть післязавтра, на третій день Пасхи, перший робочий день після свят.
4
На третій день Великодніх свят Віктора Івановича не було на роботі, поїхав десь до родичів й конторським, як виявилося, дозволив ще посвяткувати. Після обіду Арсен, йдучи з контори до своєї оселі, побачив на зупинці маршрутку й подумав — а чому б йому не з’їздити до Колодяжного? А то соромно буде сказати: прожив майже п’ять років на Волині й так і не спромігся побувати в тому знаменитому музеї-садибі. Поїду, вирішив.
Через годину він зійшов у селі неподалік Ковеля. Пішов, куди вказувала стрілка біля зупинки. Перед тим йому сказали, що ходить спеціальна маршрутка, до музею, та він не скористався нею. Ще через трохи (все ж від шосейки далеченько) побачив сірий і білий будиночки, про які читав, а за ними великий сучасний. Зирнув на машини обіч воріт. Одна з них зелена, далі мікроавтобус, третя… А третя — темно-сірий позашляховик. Номер… Номер складається з чотирьох одиниць.
«А що тут дивного? — подумав. — Вона вирішила показати музей чоловікові. І, напевне, синові. Ну, а мені то чого боятися?»
Та чим ближче підходив, тим ватянішими ставали ноги. Зрештою вирішив: доки вони там, всередині, не піде. Хай, почекає тут, на лавочці. Ні, огляне котрийсь із маленьких будиночків, он же й двері відчинені, здається. Тільки трохи перепочине.
Сів на лавочку. І раптом побачив, як з музею, отої сучасної, великої будівлі, виходить… Ні, не Леся… Не Леся чи її чоловік, не обоє, а маленький хлопчик в сірих штанцях й мініатюрному піджачку. Озирнувся, спинився і став дибцяти далі. Мабуть, до їхньої машини.
Хлопчик наблизився, і Арсенові здалося, що він марить, що… Щось до болю знайоме було в хлопчикових рисах. І раптом від здригнувся — до нього наближався він сам, ще один Арсен Нечимлюк, таким, яким був у дитинстві й зберігся в пам’яті на давній уже фотографії.
«У неї — мій син?» — Арсен мало не зойкнув.
Малий підійшов ближче, насторожено подивився на незнайомого дядька. Наче теж щось пригадував.
— Хлистос восклес, — сказав врешті тоненьким голоском.
— Воістину воскрес! — відповів Арсен.
— А я тихесько вийшов, — сказав малий хлопчик літ чотирьох. — Там тьотя щось розказує, а я… вийшов… Я тут побуду… Коло вас… Добле?
— Побудь, — дозволив Арсен і нахилився до малого, простяг руку: — Будьмо знайомі. Я дядько Арсен. А тебе як звати?
Хлопчик подивився не так, як раніше, якось настороженіше й недовірливіше.
— Що таке? — спитав Арсен.
— Ти плавду казес? — вимовив його син.
— Правду? Про що ти, малий?
— Бо мене тозе звати Арсенком, — сказав хлопчик.
Хлопчик не помітив, що вперше у житті вимовив своє ім’я з «р», а не «л», як не раз до того.
І раптом до Арсена прилетіли, наче пташка, котра промчалася мимо нього, лишивши ледь чутний шелест крил, прилетіли слова.
Тільки слова лишилися з ним:
Ой жалю мій, жалю,
Гіркий непомалу!
Упустив я голубочку
Та вже не спіймаю.
«Теж Франко?.. Звідки то? Щось знайоме… Невже із «Зів’ялого листя»? А що ж мені робити з сином, з собою?» — подумав Арсен.
Записка
Знову мучило безсоння. Що не робив — самонавіювання сну, автотренінг, рахував до ста і ста по сто: баранів і слоників, як у мультфільмі — сон вперто не приходив. Блукав, мабуть, десь там за вікном, мов останній гультяй. Що йому до чиїхось проблем.
Довелося півночі, відколи розплющив очі, продавати витрішки. Якби за них платили, то цієї безсонної ночі він став би якщо не мільйонером, то буржуа середньої руки напевне. Принаймні, мав би стартовий капітал для творення безсонних нічних видінь.
Коли ж вранці піднявся з ліжка з думкою, як піде на роботу таким невиспаним, побачив на тумбочці біля ліжка аркуш паперу. Взяв до рук і прочитав: «Знову приходив, але тебе не застав. Наступної ночі будь на місці. Маю для тебе дещо цікаве. Твій Сон».
Перший лід
Він підходить до маленької річечки. Осінній ранок, на траві, вже доволі пожухлій — біла паморозь. А на річці тоненька прозора кірка льоду. Вона така крихка, що зрозуміло — пригріє сонце, яке викочується ген з-за лісу, і розтане. Та раптом йому хочеться пройти по цьому льоду на інший берег. Більше того — згадує давнє, біблійне — якщо віриш у те, що зможеш це зробити, то пройдеш по воді. І він ступає на цей тоненький, схожий на скло, лід.
Звісно, провалюється. Добре, що їхня річка не глибока. І все ж опиняється по пахви у холодній осінній воді. Бр-р! Геть мокрий,
