Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Обличчя
Яка то була дівчина чи молода жінка! Наче витесана суперталановитим скульптором фігурка, котру щільно облягало коротке темно-синього кольору платтячко. Відкрита частина спини і руки, стрункі, теж мовби виточені з дотриманням необхідних пропорцій ноги. Вона була сама досконалість.
Він йшов і відверто милувався і цією поставою, яку увінчувала голова з копичкою пшеничного волосся, і ходою, при якій ледь-ледь, але так звабно, похитувалися стегна. Якоїсь миті йому захотілося наздогнати, а потім перегнати її, щоб заглянути в обличчя й помилуватися також ним.
Господи, ліпше б він цього не робив! Обличчя було не те що не вродливе, а мовби витесане — тільки грубою сокирою, схоже на потворну застиглу маску. Вже коли він поспішно проминув її, зненацька почув виразне:
— Сволота!
Він мимоволі озирнувся. Окрім них двох, на цьому відтинку вулиці нікого не було.
— Ви до мене? — сказав спантеличено.
— Авжеж, до тебе, до кого ж іще, — зло сказала вона.
— Але ж я нічого вам поганого не зробив… Не сказав жодного слова.
Її очі ще більше звузилися. Зла гримаса ще більше спотворила обличчя.
— Гадаєш, я не чула, як ти йшов за мною? — спитала вона. — А потім тобі захотілося заглянути мені в лице, щоб помилуватися й ним, так?
— Так. Але я ж…
— Він не знав! Не знав! Що, помилувався?
І вона швидко пішла далі.
Дружина чиновника
Спочатку він був маленьким. Дуже маленьким. Таким дрібненьким чиновником, що поміщався не те, що в її сумку, а в маленьку сумочку в сумочці, де Дружина чиновника тримала ножиці для підрізання нігтів, олівці для брів, помаду і лак для підфарбовування нігтів та інше жіноче причандалля. Щоправда, коли вона вкладала чоловіка в ту сумочку, то лак виймала, бо він, чоловік, такий маленький, чого доброго міг задихнутися від різкого запаху.
Вона несла його в сумочці, везла в тролейбусі чи маршрутці, потім діставала, на долоні заносила до його Великої Установи. Ставила за порогом на килим, що виводив до великого й довгого коридору. Вона б занесла його до самісінького кабінету, але чоловік противився. Казав, що з нього сміятимуться колеги — більші за рангом, а відтак і розміром, досвідченіші чиновники.
Отож, Дружина чиновника ставила чоловіка на килим, він поважно дибуляв до свого кабінету, вона проводжала його поглядом і терпла від думки, що якийсь більший чиновник ненароком на нього наступить. Їй уявлявся частокіл ніг, а між ними пробирається чоловік.
Від страху Дружина чиновника заплющувала очі.
Вона телефонувала чоловікові на роботу. Там на столі для нього стояв маленький-маленький телефончик. Заспокоювалася, коли чула тоненький чоловіків голосок: «Гальо! Гадміністрація». Клала слухавку — він на місці, все благополучно. Бо коли почує її голос, то гніватиметься.
Потім він підріс і вже ледве вміщався в сумку. Мусила Дружина чиновника тепер носити його на руках. Він соромився і ховав погляд на її грудях.
А потім він виріс, зробив кар’єру і став великим нормальним чоловіком. А Дружина Чиновника, навпаки, все меншала й меншала, доки не стала манюсінькою, як лялька-пупсик. Тепер чоловік возив її на роботу, заносив у кабінет дрібної установи, де вона працювала, садив у маленьке кріселко на столі. А одного разу він забув про неї, і Дружина Чиновника лишилася жити у його шикарній машині, подарованій якимись багатими добродіями. Вона стояла — маленька лялька — над тим, що називають бардачком. Харчувалась крихтами, які там валялися. Та скільки їй треба було тієї їжі… Вона не хотіла нагадувати чоловікові — такому поважному — про себе.
А одного разу до чоловіка в машину сіла розкішна білява Дама. Вони розмовляли з її чоловіком так, наче були давно знайомі.
— Ой, яка смішна маленька лялька, — сказала Дама. — Можна, я візьму її собі?
— Звичайно, люба, — відказав чоловік. — Бери.
— Вона буде моїм талісманом, — сказала Дама і поклала Дружину Чиновника у свою сумочку.
Там було душно, пахло так противно й лоскітно, що Дружина Чиновника кілька разів чхнула. Але так тихенько, що ті двоє не почули. Потім машина спинилася, і Дама несла її кудись у сумочці. Дружина Чиновника чула їхня голоси і веселий сміх. Вони кудись зайшли, і Дама поставила сумочку. Голоси віддалилися.
На щастя, сумочка виявилася відкритою. Дружина Чиновника якось вибралася назовні. Оглянулася. І тихенько-тихенько зойкнула — вони були в їхньому будинку, де жили, відколи чоловік став Великим Чиновником.
Вона здогадалася, що ті двоє пішли до їхньої спальні. Їй стало прикро і сумно, страшенно сумно. Але що вона могла зробити? Хіба по ніжці крісла, на якому стояла сумочка, спуститися вниз. Вона притулилися до ніжки і гірко заплакала. А виплакавшись, відчула себе стомленою. І незчулася, як… заснула.
Коли вона прокинулася, то… То лежала в ліжку… У спальні, в їхній давній старій квартирі. Вона встала і вийшла зі спальні. У кімнаті сидів її чоловік у спортивних штанях і майці. Такий, як колись, років двадцять чи й більше тому.
«Що це?» — встигла подумати вона, перш ніж чоловік повернув до неї помолоділе обличчя.
— Ти вже прокинулась, люба? — сказав він. — А я ось вирішив дописати репортаж у номер…
— Репортаж? — Вона була геть спантеличена.
— Авжеж. З учорашнього рухівського мітингу.
— Ти… журналіст?
— А ким я мав бути? Що з тобою, люба? Ти якась дивна сьогодні…
— Що зі мною?
Вона відчула, як підгинаються ноги, й опустилася на стілець поруч із чоловіком.
— Ой, — сказав він. — Вже сьома година. Треба бігти, займати чергу за маслом…
І зірвався зі стільця. Чмокнув дружину в щоку.
— Яке сьогодні число? — спитала вона.
— Число? Двадцяте жовтня… Ну, ти геть не прокинулася.
— А рік? — спитала Дружина Майбутнього Чиновника.
Ідеал
— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко до дружини.
Вона не чує чи вдає, що не чує. Тоді він підходить ближче, її обличчя вже зовсім поруч.
— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко.
Вона не чує чи вдає, що не чує.
Пан Поменко нахиляється до її вуха і кричить в самісіньке вухо:
— Ти — мій ідеал.
Вона не відповідає, хоч тепер почув би й глухий, а дружина в нього не глуха, це пан Поменко точно знає.
Він пробує шептати ті ж самі слова ніжно. Ніякої реакції. Тоді він знову кричить. Жодного поруху.
Він бере дружину за руку. Рука холодна, ніби вона щойно прийшла з морозу.
— Я ж померла, давно померла, — нарешті озивається дружина тихим, ніжним голосом. — Невже ти не
