Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Я пропхався між столами до потрібного місця. Відсовуючи крайній лівий стілець, привітався з двома літніми людьми. Один сидів, ніби в президії чи на суді, рівно, непорушно. Лише очі були в дії та білі випещені пальці. Він щось ними автоматично, не дивлячись на них, робив. Чи то калач кришив, чи кефір ложечкою в тонкій склянці перемішував. Усе дивився на двері. Лице в нього було гладеньке, випещене, але якесь неживе – біле, прозоре, як ото стеаринова свічка.

Другий був значно менший за об’ємом, рухався всім тілом, перекочувався на стільці. Корчив увесь час якісь гримаси на грубо виліпленому обличчі. Кремезний і ще, видно, добрий у силі, а чи, може, тільки понти наводив своєю рухливістю. Обличчя в нього, на відміну від першого, мало якийсь просто осяйний, веселий вираз.

Той, поважний, мав вигляд мертвяка, цей – бадьорого цапа. Голова велика, з добрими залисинами, капловуха, ніс товстий, униз покляпився. Перед ним нічого не було з того, що зараз подавали, а ресторанне меню починалося від 15-ї. Головатий крутився на всі боки, усе наче когось виглядав чи загубив. І мене всього обзирав, поки я сідав, привітався й продовжував розкручуватися на всі боки.

– Ви звідкіля? – спитав мене рухливий.

– Із Києва…

– А в Західній ви бували?

– Доводилось…

– А де саме? – спитав і зразу ж відвернувся, почав когось роздивлятись, а тоді знов повернувся до мене: – А де саме?

– На Тернопільщині, – не встиг я продовжити перелік країв, як він перебив мене, звертаючися радше до огрядного, ніж до мене:

– Коли ж ми відступали, біля Тернополя наша колона спинилася в одному селі – полуторки, тягачі, танки. Спека – жах! Пити хочеться – помру! Я перший запримітив, де колодязь, і потяг хлопців за собою – поки воду не скаламутили! А от танкісти з танка, що поперед нас ішов, спокусилися на пригощення. Одна дівчина їм винесла цілий глечик свіжого меду. Дівчина, як картинка, – вії чорні, довжелезні, угору закручуються, очі – отакенні, блакитні, як небо, носик рівнесенький, губки – як стигла вишня. Ну, картинка, ну, лялечка! Та все хі-хі! Та ха-ха! Вона їм і води холодної винесла. Полила на руки, щоб умилися. Бо всі ми були як чорти – курява, піт ручаями!.. Ну, усі й отруїлись. Від’їхали кілометрів десять від села, а танк раптом убік, у поле, у пшеницю, і став. Ми туди, а вони всі готові! Мед отруйний… Скільки разів таке було – труїли наших хлопців-росіян… А ви в Кам’янці бували?

– Не тільки бував, а й малював фортецю…

– Хоп! Це ж моє рідне місто! Ах, яка там стара фортеця! Восьме чудо світу…

Тут я, дурень, зрештою, докумекав, що цей веселун із металевим чекістським значком на дорогому, але пожованому костюмі, – славнозвісний пісатель-чекіст – Владімір Павловіч Бєляєв. Мені про нього Вітасик Коротич із якоїсь веселої нагоди розповів таку історійку. Одного разу, поки його «собутильнік-галічанін» їздив пізно ввечері на вокзал за пляшкою, він почав приставати до жінки господаря. Хоч чоловік у неї і був алкаш, Бєляєва вона не схотіла й добре штурхонула. А в кишені в Бєляєва був пістолет зі знятим запобіжником. Ну, він вистрілив, і куля потрапила у велику судину стегна. Побачивши, що дама вся в крові, Бєляєв чкурнув геть… Ту жінку ледь урятували. Ну, Бєляєва хоч як він і не був потрібен гебістам у Львові, а довелося відкликати до Москви. У Москві за очі його іменували: «Стреляющий член Союза писателей».

Поважний усе колупав свій калач і облизував вінце склянки з кефіром, не пив його. До речі, знамениті московські калачі подавали тільки з 16-ї години.

З’явилася Шурочка з тацею й поставила спочатку Бєляєву його замовлення – карафку горілки та залізну миску-казанок з гарячим паруючим наїдком і ще на блюдечку повздовж розрізаний солоний огірок.

Бєляєв швидко схопив карафку дивної форми, радше схожу на лабораторну колбу, і націдив собі у фужер горілки. І так само швидко-швидко, дрібними ковтками випорожнив фужер, звів очі на перенісся. Хукнув. Схопив огірок і пожадливо захрумав. А тоді заходився сьорбати паруюче наваристе хаші. Рухи його сповільнювались, жовте обличчя рожевіло й сяяло щирою радістю. Сьорбаючи хаші, він водночас зиркав і на двері, і на мене. Між двома ковтками видавив:

– А біля Дністра бували?

– Авжеж. Малював там залишки вежі на скелі…

– А тоді це був кордон, – до мене. А тоді до монументального: – Я часто туди за завданням редакції виїздив. По-українськи газета називалась «Червоний кордон», так ми її всі називали «Червоний гандон».

Бєляєв підібрав ложкою залишки пахучого хаші, ковтнув і полегшено видихнув на повні груди.

І зразу ж де не взялася Шурочка й поставила солянку по-донському з осетриною, запах, дорогі екс-товариші, багатий і оптимістичний! У моїй «жируючій» Україні (як думали, а часом і бовкали недоспиті мої колеги по гуртожику) таких наїдків в «Енеї» не готували й не подавали. І література в нас була колгоспна (не плутайте й не ображайте хуторянську!), і кухарі колгоспні, і крадії колгоспні… Усе робилося відповідно до нашої національної традиції… «Люди не свині – усе поїдять»…

Бєляєв заходився пожирати перш за все чорні й зелені оливки, що так хитро визирали з оранжево-рожевого розчину. Він їх поволі об’їв, обсмоктав, виклав кісточки на край тарелі, на якій стояла миска з солянкою. Випив другий фужер і накинувся на перше.

Тут і мені Шурочка догодила – поставила сталевий казанок із м’ясним бульйоном. А в ньому плавало зварене до синього круте яйце.

Усипав я у гарячий бульйончик дрібненькі сухарики. Хоча в меню їх називали «грінками», були просто дрібними сухариками і подавались на окремому блюдечку.

– Ви що малюєте? Ви ілюстратор?

– Так. Графік. Можете подивитись – у мене все з собою… – і я потягся до своєї мандрівницької торби.

Та він мене спинив, піднявши товсту долоню й примруживши око та хитро усміхаючись:

– Розслабимось після першої страви. – І він обернувся до Шурочки, яка в потрібну хвилину проходила повз нас.

– Шурочко! Зробимо дубль, як кажуть кіношники. І огірочок!..

Я зігрів свої нутрощі гарячим м’ясним бульйоном та потроху хрумав «грінки». Тоді ще в мене було стільки зубів, що міг і похрумати.

Бєляєв тим часом повторив і фужер, і огірка, і ми «розслабились».

Я витяг гравюрки, серед них і руїни вежі у Жванчику. Бєляєв переглянув із цікавістю і відкрив, наче карти, нашому поважному сусідові. Але той тільки зиркнув, руки ж не простяг, щоб узяти. І Бєляєв мені