Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
Слово «демонструвати», виголошував Матерн, як правило, перед студентами першого семестру, походить від латинського «monere», яке означає як жалітися, загрожувати, а також дивуватися. Це пов’язане із тим, що античні священики збирали в монастирях і консервували зразки людських каліцтв та монструозності, щоб показувати їх люду за особливих нагод. Але Матерн умів ще краще. І він знав, що потік забобонів протягом двох століть зносив цю колекцію в серце цього міста.
У незчисленних, нестерпно мовчазних і залитих дощами селах на Сході лікарі й повитухи забирали у породілей мертвонароджених немовлят і передавали їх аптекарям, які для подорожі мусили консервувати їх у посудинах із галуновою водою. І місто приймало їх без упину. Як і будь-що інше. А сімнадцятого травня 1811 року з Марієнбурґа до Берліна надійшов виродок, чия мати в супровідному листі причиною каліцтва вказала те, що під час вагітності її перелякала мавпочка одного штукаря.
І хоча поштові службовці наставляли візників і фурманів виявляти усю можливу обережність, знімаючи та перекладаючи вантаж, вже в Данциґу галунова вода цебеніла з усіх щілин. Вантаж затримали, посудину відремонтував придворний аптекар Кюнерт, долив у неї рідини та й відправив далі разом із рахунком за здійснені роботи. Поштова карета без затримок проминула Штольпе, Шлаве і Кьостлін, проте у Штарґарді знову було виявлено проточину. І знову вантаж укріпили коштом Анатомії, і врешті-решт через Пюріц, Фраєнвадьд і Вернойхен він досяг Берліна.
Матерн стояв коло вікна. Мур без жодної тіні стояв у рівномірному світлі укріплень. Його лінія, а разом із нею й освітлення закритої зони, повторювали лінію ріки. З часом, подумав він, болотистий вигин Шпрее, на якому Вірхов побудував свою Патологію, став царством мертвих. Приток монстрів зупинився лише з появою Муру. Він пригадав прохального листа однієї батрачки з Ґентіна, яка благала Вірхова про місячне утримання, після того як він отримав її скалічену дитину. Про трипалу руку однієї жінки, яку, законсервовану в формаліні, він колись знайшов у колекції. Її матір, згідно супровідного листа, під час вагітності клюнув папуга.
Вулиця, яка вела до кордону, а в інший бік — через міст у західну частину міста — була, як завжди вночі, тиха й темна. Ось її освітили прожектори автоколони, що проїхали повз Шаріте[43]. Мур був надрізом, яким місто відділило себе від Сходу. Наче ампутуючи кінцівку, доки трупна отрута не заполонила все тіло. Як же всі бояться болю, подумав Матерн.
Біля дверей він ще разок глянув на собачий скелет на підлозі й спробував подумки надягти шкіру на ці кістки. І на якусь мить справді побачив хутро, вуха і морду, як тварина принюхалась, поворухнулась і подивилася на нього. У нього жовті очі, подумав Матерн, коли вони зустрілися поглядами. Він швидко рушив у анатомічний театр, як раніше називали зали для розтинів.
Дорогою через порожні коридори йому спав на гадку телефонний дзвінок Швеєна. Він вирішив, що того проведе нічний сторож. Штовхнувши двері й завмерши нагорі позаду верхнього ряду стільців, він знову подумав про те, як він би хотів побачити старі зали Болоньї, Амстердама чи Кракова. Матерн оглянув лави, вичовганий лінолеум на підлозі й пофарбовані в зелено-оливкове стіни. Зібрані в снопи високо під стелею, неонові лампи давали бліде жовтувате світло. Дивився на закріплені на конструкціях зі сталевих трубок лави, нагромадження балюстрад і парт, розташованих концентричними колами, що розходилися від центру — анатомічного столу.
Масивна конструкція з хромованої сталі, матовий блиск і тонкий орнамент стоків. Якщо дивитися на нього звідти, де стояв Матерн, а не з маленьких дверей коло дошки, призначених для асистента, котрий привозив тіло, то стіл мерехтів, ніби зіниця велетенського ока без вій. За цим столом ніхто не сидів без болю. Синхронізація в анатомічному театрі — це зойк.
О двадцять третій годині п’ятдесят сім хвилин чорний лімузин із прапорцем радянського військового командування проминув ЕЛАЙД ЧЕКПОЙНТ ЧАРЛІ. На додаток до потужних прожекторів на високих щоглах, які зазвичай ночами освітлювали шматок вулиці між білим павільйоном із написом «ВИ ЗАЛИШАЄТЕ АМЕРИКАНСЬКИЙ СЕКТОР» та тісно виставленими загорожами й заслонами на східному боці, перехід через кордон освітлювали прожектори журналістів, що зайняли позиції на сходах, підвіконнях і на загорожах поміж ласими до новин глядачами.
Російський лімузин повільно котився через біле маркування кордону, і сполохи ще довго освітлювали середину кузова. Двоє з пасажирів у мундирах затуляли обличчя руками, третій — субчик у кашкеті та водій — руки міцно стискають кермо, погляд втуплено просто перед собою.
Навколо них панував такий лемент, що не чути було навіть глухого стукоту двигуна, навіть іншого звуку — засмоктуючого, з яким шини важко відділялися від покриття дороги, ніби цей рух коштував неймовірно важких зусиль серед зупиненого часу.
Через міст і Ландверканал — вона поверталася тим самим шляхом, яким до того йшла разом із Вібке. Потім у темряві повернула направо й миттєво, як їй здалося, зникла зі збудженого міста. Здивувалася, що навколо неї раптом стало так тихо. Якщо Мур справді відкрито, все мусить освітлюватися, пожвавитися, сповнитись шумом, подумала вона. І пішла далі вулицями, вистеленими бетонними плитами, між купами сміття, не помічаючи розрізу, що колись розтяв це місце.
Поки будинки й вулиці утворювалися, відмирали, злазили і знову виростали навколо, ніби нові шари шкіри, тут була нічийна земля, відросток рани, плетиво шрамів, несприйнятливе до всього; остаточно розітнуті нерви й відкриті відростки шкіри. Лише подекуди ліхтарі освітлювали землю. З кабіни водія вантажівки падало світло. Зрідка вона проходила повз будинки між земельними ділянками, засипаними уламками битої цегли. Знову і знову зарослі стіни, побиті машини, іржаві загорожі та нечитабельні вивіски.
Потім з темряви раптом виросли старі будівлі посольств Італії та Японії, ніби струп’я серед руїн. Вона пройшла повз повій, які до того стояли в напівтемряві, через Тірґартенштрасе в парк і рушила під деревами. Побачила в глибокій темряві безлистих кущів і під кронами, що кидали тінь на всипані білим гравієм доріжки, інших, котрі, здавалось, мали ту саму мету, що й вона. Обличчя вона не впізнала. Тіні, що лягали у протилежному від далекого
