Авантюра XL - Артем Чапай
мені здавалося, що я живу тут завжди,
мені здавалося, що я тут народився,
здавалося, що це мій дім.
мені тут було затишно й добре.
мені так подобалося пітніти й пітніти,
терти своє тіло й відчувати,
як вода з нього виступає скрізь —
не краплями, ні — вона вкриває мене суцільним шаром,
я тварина-амфібія,
навіщо мені цей одяг? я тварина! я зняв футболку,
мені здалося, що цього мало,
я відкинув її вбік і заходився роззуватися,
щоб залишитися твариною, якою я є —
зняв штани й залишився зовсім голий,
з мене текло,
і я отримував від цього насолоду,
я пройшов іще далі в джунглі,
я ходив голий
і хотів знову
з’єднатися із Землею-матір’ю,
я став на коліна,
почав терти свій мокрий торс і струшувати
свою солону вологу на землю,
мої коліна поколювало сухе листя,
яке лежало на ґрунті,
а я скроплював його своїм потом,
але знав, що й цього мало,
і взяв у долоню член,
і так стояв на землі на колінах,
навколо стрибали коники,
не зачіпаючи мене,
а я моливсь одвічній Матері,
і вона відповідала,
вливаючи хвилі насолоди до мого тіла,
до мого мозку,
до мого члена,
хвилі накочували на мене,
одна сильніша за одну,
аж поки я не підвів обличчя
і побачив клаптик неба крізь густе широке листя,
з якого крапала вода —
28
коли я повернувся з джунглів, Сімон дрихнув.
уже знаючи його делікатність,
я вирішив тихенько почитати поряд,
а коли він прокинувся, то повідомив мені,
що передумав іти пішки
і що час нам ловити машини.
— ну гаразд, якщо вони тут проїжджатимуть.
насправді раз на годину щось таки проїжджало,
а в таких місцях, де транспорту мало,
люди одне до одного дуже чуйні:
нам зупинялися завжди з першого разу
і везли по кілька кілометрів до наступного
села посеред джунглів.
один іспаномовний підліток
нагодував нас досхочу апельсинами
з власного садка.
солодющі ж вони були!
— та в мене все одно падають і гниють на землі,
нікому їх їсти.
ух. здається, я з піввідра тоді втоптав.
ми покупались у якійсь річечці, під мостом,
попрали свій одяг,
пройшли до наступного села,
а потім нас підібрав мікроавтобус
із американськими туристами,
які саме верталися з екскурсії джунглями
до себе в готель на острові.
Старий Хайвей вони називали
«белізькі гірки», Belizean roller coaster.
а мені звично: дорога за якістю була як в Україні.
ми знову дісталися великої траси:
туристи скинули нас у місці, де Старий Хайвей
знову з’єднується з Новим.
виходити в цивілізацію настільки не хотілося,
що я з півгодини сидів на мосту,
дивлячись у повільну глибоку річку,
яка текла у джунглі —
ліани та кущі ростуть уже в воді,
і туди, в цей простір поза часом,
плисти б повільно, просто за течією…
під містечком Сенд-Гілл
ми сіли повечеряти в придорожній їдальні.
що характерно, весь цей час ми не знали,
що давно не маємо грошей —
як потім виявилося, ми брали в банку кредит,
хай на кількадесят доларів щотижня,
а Сімонова мама його зі США покривала,
стежачи за рахунком сина через інтернет.
ми поїли у ґватемальської жіночки,
яка емігрувала під час громадянської війни.
смачні тортильї з сиром, і потім
дешеві, як пісок, апельсини.
я купив кілька цигарок поштучно
й відганяв ними комарів.
знов огорнуло почуття спокою.
цю країну я теж починав любити,
хоча зовсім по-іншому, ніж Мексику.
сидів на лавочці під навісом у темряві,
біля зовсім порожньої дороги,
затягувався димом і ловив кайф.
* * *
до господині кафе, якщо можна так назвати
цей заклад із бляхи та фанери,
приїхав на велосипеді з міста сімнадцятилітній син
допомогти їй зачинитися.
ми чомусь йому здалися розумними
(люди часто справляють хибне враження).
розговорились,
і хлопець запропонував переночувати в них на подвір’ї.
ми пішли до них, за кілька кілометрів звідтіля,
і мама все не могла нахвалитися своїм сином,
який і працює в офісі вже від п’ятнадцяти років,
і ще й дуже добрий до інших людей.
коли прийшли, я зрозумів, чому мама
надає такого значення доброті.
вона має п’ятеро власних дітей,
та ще й усиновила фактично, хоч і не юридично,
трьох інших, які залишилися без батьків.
на подвір’ї юрмилися дітлахи різного віку.
нам запропонували кави з тортильями,
ми тихо розмовляли біля печі,
розташованої під навісом на подвір’ї,
я гладив кота, який прийшов до мене на коліна,
навколо ходили кури, гуси, індики та собаки,
а діти сиділи навпроти нас, пороззявлявши роти,
слухали про інші країни:
ми були першими іноземцями,
яких вони побачили.
господиня розповіла, що в неї була ще одна донька,
старша за сімнадцятилітнього хлопця,
який нас запросив.
дівчина познайомилась у місті Белізі з чоловіком,
жила разом із ним кілька років
і народила дитину,
але чоловік виявився жорстоким і ревнивим,
бив її, часто без приводу.
вона вирішила піти від чоловіка,
а той не міг стерпіти цього
і вбив дівчину.
— ось це її дитина. я взяла онучку до себе.
син дуже любить племінницю, доглядає,
як за власною маленькою сестричкою.
— а той чоловік?
— він потім сам пішов до поліції здаватися.
його посадили.
я його не хочу засуджувати. Бог йому суддя.
кілька дітей повели мене до «свого» ставка,
яким вони дуже пишалися. стояла глибока ніч,
і ми швидко залізли у воду, поки нас не з’їли комарі.
я плавав серед дітей, і кожен показував,
що він уміє робити: хто пропливе під водою найдалі,
хто найповільніше й найтихіше зануриться:
«якщо тобі, наприклад, треба ховатися».
хто найкраще зробить сальто у воді…
коли ми прокинулись о шостій ранку,
сімнадцятилітній юнак уже допомагав мамі
поратися зі сніданком для молодших дітей.
ми взялися принести трохи дров.
о пів на сьому, після кави,
розпрощались із родиною.
мати благословила нас,
і ми вийшли з дому втрьох:
юнак на роботу, ми на трасу.
незабаром нас підібрав дядько на джипі.
як завжди:
— агов, підвезти вас?
він їхав до міста Беліза,
але порадив нам не заїжджати всередину,
бо, мовляв, це єдине місце на цілу країну,
де перебувати доволі небезпечно.
— я краще скину вас по той бік міста.
на прощання дядько дав свою візитку:
— якщо у вас якісь проблеми в країні —
зв’яжіться зі мною.
ми подивилися на напис:
«міністр внутрішніх справ».
ги, я собі уявив, щоб у нас
підібрав на дорозі двох бродяг
сам головмент. або у Штатах.
нам знову стало гаряче,
і ми знову пішли купатися — цього разу
до яхт-клубу за містом. чомусь мені весь Беліз
згадується як постійні купання.
у принципі, сторожа сказала нам, що в порту
купатися не можна:
відразу аж занадто глибоко,
та й канатів і гвинтів купа під ногами.
але так щоб наполягати чи забороняти — то ні:
до нас тут м’яко ставилися.
не Куба, не Тотопотономой.
за Бельмопаном (це столиця Белізу,
але ви, як і я, цього не знали)
розташоване містечко Роаринґ Крік:
уже сама назва мені здавалася похмурою
й викликала невиразну тривогу[70].
ночіло, проте я наполіг зайти до інтернет-клубу,
а коли ми вийшли й пішли далі,
по обидва боки вулиці тут і там
стояли групки креолів, і багато хто
ворожо дивився на нас.
про щось тихо розмовляли.
я відчував просто-таки хвилі ворожості,
хоча не міг собі їх пояснити
й нічого не казав Сімонові: боявся
висловити свої відчуття вголос, щоб
не накликати на нашу голову біду.
забобонність.
я намагався якомога швидше вийти звідти.
ми залишили
