Авантюра XL - Артем Чапай
але я, про всяк випадок, підібрав у кулак
чималу каменюку
й постійно відчував спиною
погляди.
— куди ви йдете так пізно? ви що, дурні?
я здригнувся.
збоку від дороги стояла
сорокарічна худорлява негритянка.
— ви звідки йдете?
— з Роаринґ Крік.
— що-о? ви щойно пройшли наскрізь Роаринґ Крік, отак просто? пф-ф-ф! щось вас береже. та там тусуються майже всі банди, які столицю тероризують.
поруч із нею стояли ще кілька високих негрів із дредами,
ці дивилися на нас і сміялися
з нашого розгубленого вигляду.
видно, Сімон теж боявся.
я тихо сказав йому про хвилі, які відчував,
проходячи містечком.
ми постояли з тією компанією:
не знаю, як Сімон, а я просто почувався спокійніше
в компанії приязних до нас місцевих.
покурили, роззнайомились.
один із негрів приніс нам трохи піци.
ми подякували, поділилися цигарками.
жінку звали Івет.
— знаєте що, нікуди вже не йдіть. краще переночуйте в нас на подвір’ї. я з чоловіком поговорю, він проти не буде. ви пробували гуаяву? он, якщо хочете, тут її багато вже з дерева посипалося. тільки не переїдайте, бо закріп буде.
останнього я не зрозумів через її креольський акцент.
— бо що?..
Сімон голосно зареготав.
— срати, кажу, не зможете, — усміхнулась Івет.
її чоловік виявився американцем із Вісконсина.
Івет дала нам вина з кешью — і це був найкращий напій,
що я пив у своєму житті. коли трохи вставило,
взялися за барабани-гітари-сопілки.
жінка, як колись кубинський шевченко,
дала мені майстер-клас гри на бонго.
«музику треба відчувати. що тут учитися?»
мене вставляло дедалі більше, тепер уже від ритму,
а потім Івет упіймала момент
і заходилася розповідати життєві креольські історії.
(зі щоденника)
Сорокарічна креолка із села (увага!) Камалот розповіла, що, коли вона була маленькою, одна медсестра грубо повелась із жінкою з культури ґаріфуна, котра народжувала дитину в лікарні.
— Чого ти кричиш, як корова? Коли займалася сексом, було добре, га?
— Я кричу, «як корова»? То ти сама будеш як корова!
І відтоді в медсестри на лобі почали рости роги. Після кожної хірургічної операції вони виростали ще більші, і лише коли ці роги вбили медсестру, то відпали.
Івет, яка нам про це розповіла, особисто доглядала за медсестрою в лікарні — і на власні очі все бачила. До речі, Івет має вищу освіту та жила десять років у Штатах.
Я пригадав, що знайома з Мехіко пише кандидатську дисертацію про сомбрерона — духа-захисника природи, який, згідно з віруваннями індіанців тцельталь, зводить людей на манівці. А почала писати, за її словами, коли особисто побачила цього сомбрерона, відвідуючи батьків у Чіапасі. Пише як антрополог — і вірить.
На головній площі Мехіко я бачив двадцять людей, що дивним чином стояли, наче в черзі. Підійшовши ближче, зрозумів, що всі вони ховаються від сонця в тіні прапора.
У маленькому селі Ґелятао народився президент Беніто Хуарес, і тому там прапор такий самий завбільшки, що й у столиці. Уночі я чув, як цей прапор лопотить на вітрі на всю околицю, а вдень сам бачив, як він укриває тінню половину села.
Івет із Камалота також розповіла, що від першого красеня на містечко Ґеттівіль, де вона народилася, залетіла дівчина, а коли хлопець відмовився одружитися, мама потерпілої, чарівниця, зробила так, що красень тепер міг виходити на люди тільки в масці. Івет, яка тоді була маленькою, та інші діти Ґеттівіля боялися його.
— А, людина-маска! — І тікали, коли він на велосипеді виїздив по продукти.
Тож колишній перший красень ніколи більше не міг мати іншу жінку, а коли він помер, маску зняли — і виявилося, що людина-маска залишався до смерті молодим і гарним.
Івет попередила, що у Ґватемалі ми бачитимемо людей зі свинячими рилами, людей з рогами і так далі. Усе це — наслідок некромантії.
— І хай би що ви побачили — ніколи не смійтесь!
Після перетину кордону першим, на кого я глянув, був чоловік із носом, як у індика.
Я не сміявся.
уночі, коли ми спали в наметі, почалася сильна гроза.
Сімон спокійно хропів,
а я все думав, що ми розклалися
посеред величезного подвір’я,
що навколо нічого нема —
лежав і молився, щоб у нас не влучила блискавка.
заснув лише після того,
як монотонно зашумів дощ,
уже без грому.
вранці Івет показала свої угіддя.
на дальньому краю поля паслися на деревах мавпи.
на прощання я подарував їй улюблену футболку,
яка збереглася ще з України,
бо саме в ній я спав,
коли мене обікрали в Поса-Риці.
на футболці було написано Psycho,
і мені здалося,
що Івет вона ну дуже підійде
за характером.
характер у неї був
не сорокалітньої, а вісімнадцятилітньої.
Івет із чоловіком довезли нас до наступного селища,
і вже надвечір того ж дня
ми дісталися прикордонного містечка
Бенке-В’єхо-дель-Кармен.
вирішили вночі не переходити кордон,
бо нас усі лякали Ґватемалою.
мовляв, от у нас усе добре, зате в сусідній країні
грабують, убивають, повстанці, всьо такоє.
до речі, те саме стверджували в Мексиці про Беліз,
а потім те саме казатимуть
у Ґватемалі про Сальвадор —
у Сальвадорі про Гондурас —
у Гондурасі про Нікараґуа…
(з пізнішого щоденника)
Я отут подумав. Коли були в Мексиці, нам казали: «Ви що, Беліз — та там суцільні бандити».
Був у Белізі, казали, що в них-бо все спокійно, а от… — так залякали Ґватемалою, що Сімон поштою відіслав матері всю свою електронну техніку перед в’їздом.
У Ґватемалі лякали знаменитими «марами» (бандами) Сальвадору та Гондурасу, які ділять і контролюють цілу країну.
Ги, а тепер нікараґуанці застерігають щодо того самого про Мексику, де я вже наче й був…
І я от собі думаю. Зрозуміло, що фігня може статися будь-де, навіть на Борщагівці, тож треба просто бути обережним і мати здоровий глузд.
Але, врешті, так само можливо поїхати колись маршрутом
Курдистан — Іран — Афганістан — Пакистан.
Треба тільки вдягти тюрбан:)
тоді ми ще чогось боялися,
тож провели вечір у містечку.
прекрасні малі країни,
прекрасні маленькі містечка:
ми переночували в піддашші
будинку особисто алькальда —
міського голови.
ну хіба таке було б можливо в Києві?
уночі я сходив до ріки,
сидів на березі біля води, яка після дощів
доходила аж до вершечка молу.
я занурив ноги в холодну глибоку воду
і знову хотів плисти за течією.
29
мене пустили до Ґватемали
вперше без проблем.
нехай усе ж узяли
в десять разів більше, ніж із Сімона —
за різницю в паспортах, —
зате видали доволі дешеву візу
просто на кордоні.
ми не побачили повстанців чи грабіжників,
зате довкола
ходило багато людей із дивними обличчями:
той із пташиним носом,
інший із чимось, схожим на свинячий п’ятачок.
ми знали: ці люди повелися нечемно
із брухо — магами.
смішно не було. хотілося бути
дуже ввічливим із усіма, кого зустрічаєш.
ніколи не знаєш, із ким розмовляєш.
прямою дорогою ми подалися до Тікалю —
одного з найважливіших місць спадщини майя.
посеред справжніх джунглів
тут і там височіють близько десятка пірамід.
коли залізти на одну з них —
ти бачиш пагорби, укриті
суцільним килимом зеленого сукна,
який де-не-де прорвали
чорно-сірі, створені людьми глиби,
які
