Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
— Маю щось сказати тобі, Арсенчику, — промовила Леся при їхній зустрічі після, за визначенням самого викладача, останньої необов’язкової консультації.
Вони стояли біля вікна у коридорі, Леся на консультацію запізнилася. «Ти прийдеш?» — спитала напередодні. — «Не знаю, — сказав Арсен, — якщо ти прийдеш, то і я прийду, хоч що там вже консультувати?»
— Прийди, — сказала вона два дні тому.
— Маю щось сказати тобі, Арсенку, — тепер.
«Маю щось сказати» і виявилося тим пострілом. На початку він складався з енної кількості слів-дробинок:
— Арсенку, я розумію, тобі буде боляче й несподівано, але ти маєш вислухати й зрозуміти. Це буде чесніше, ніж якби я тобі нічого не сказала й поїхала.
— Поїхала? Ти кудись їдеш?
— Так. Завтра вранці. Екзамен починається о дев’ятій, я піду складати першою, бо о десятій ми виїжджаємо, — сказала Леся і подивилася на годинник — може, щоб переконатися, чи ще далеко до десятої.
— Ми?
Арсен нічого не розумів.
«Ага, черговий розіграш», — встиг подумати.
— Так, ми їдемо з Олегом. Відпочити за кордоном. В Іспанії.
— З Олегом? Хто це?
— Арсенчику, я розумію, тобі буде боляче. Але це мій наречений. Майбутній чоловік.
— Що? Та ти жартуєш? Як я не зрозумів!
— Ні, Арсенчику. Арсенчику — ні!
Вона взяла його за руки. Намагалася зазирнути в очі. Зрештою сказала:
— Ходімо, на нас звертають увагу. Ще подумають, що сваримось.
— Сваримось?
Вони, звісно, іноді сварилися. Сварилися й мирилися. У квартирі, яку він наймав. І в тій, яку наймала вона. Університет був приватним і не міг забезпечити студентів гуртожитком. Скільки разів Арсен дякував долі, що приїхав вступати до Львова, а не Луцька, як перше хотів. Що, не вступивши до національного університету імені Івана Франка, вирішив подати документи сюди. Бо тут зустрів Лесю. Тільки заради неї, її диво-очей — горіхово-карі, вони притягали, як магніт. «Що твої очі — тиха молитва», пригадував слова із пісні, вже потім довідався від Лесі, що ті слова належать саме Іванові Франкові. І ті ледь припухлі вуста, і диво-стан, граціозно-виточений, і хода, що кликала за собою, і… І, і, і, і… «Іго-го», — подумав тепер.
Вони вже простували вулицею. Леся казала, що так сталося, що зустріла Олега два місяці тому, що то було, як вибух, зовсім не так, як у них, як з тобою, Арсенку, що…
— Хто він? — перебив Арсен.
— Підприємець.
— Підприємець? Бізнесмен?
— Ну, а як бізнесмен, то й що? Ти мене в чомусь підозрюєш? Ти завжди в чомусь підозрював!
Останнє речення вона вже викрикнула. Обличчя її пополотніло. Яке обличчя в нього — Арсен бачити не міг.
— Ти не віриш у мої почуття? Гадаєш, я вибрала його, бо він багатий? Ну, так, він багатий, а я погана, меркантильна дівка, яка може любити тільки такого, як сама…
— Як сама?
— Вибач, я сказала не те. Ну, так, я теж із села. Ну, він бізнесмен, у нього солідний будівельний бізнес, і не тільки, ну й що, хіба такі люди не можуть кохати?
— А ти? Ми ж з тобою кохалися ще тиждень тому. Ні, чотири дні тому. Господи! Що ж це таке!
— П’ять днів тому. Вважай, що то був мій прощальний подарунок. Я багато за що тобі вдячна.
— Подарунок? Вдячна?
— Так. Ти… Ти ж сам розповідав, що у вас казали: справжній галичанин ніколи не візьме волинячки.
— У нас колись казали: австріяка не візьме москальки. Бо колись волинян у нашому селі обзивали москалями, а ті, що жили за кордоном, наших — австріяками. Але то жартома… І женилися, і весілля справляли по обидва боки границі. Коли то було? До чого це тепер?
— Ні до чого… Ці роки були не найгіршими, — сказала вона. — Коли я… Коли ми з тобою…
І тут він не витримав. Вдарив, ні, радше легенько штурхнув Лесю в плече.
Вона подивилася здивовано. І… зневажливо, як ніколи ще не дивилася.
— Ти… Ти таки селюк… І не вмієш програвати…
Арсен пішов швидко-швидко.
«Я справді селюк», — подумав.
Знав, що мусить вертатися у своє село. За п’ять кілометрів од межі з Волинською областю. Від колишнього державного кордону двох імперій — Австро-Угорської і Російської. «Австріяка» ніколи не жениться на «москальці»… От тобі й приказка…
«Треба було попрощатися по-людськи», — подумав.
І відчув — не зміг би. Йшов, пробирався крізь строкату людську юрбу, а до голови лізли слова. Із пісні на слова Івана Франка: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». І далі, як там далі? Десь далі: «Чом твої устонька — тиха молитва?». А ще далі, але близьке?.. І пригадав: «А твоє слово остре, як бритва?» От вона його й зарізала. Ні, слова вбили, а ці, що він не раз так палко цілував, зарізали. Дорізали. Устонька. А на них усміх, що… «серце бентежить, як буря люта?»
«Чом твоє серденько — колюче терня?» — пригадав те, що шукав, але не міг згадати.
2
Арсен прийшов на екзамен після десятої, коли — знав — там, біля аудиторії, не буде Лесі. Весь вечір і сьогоднішній ранок мав надію, що озветься сотовий. Мобільник. Її голосом. Скаже, що то все ж був розіграш. Чи випробування йому, якого він не витримав.
Не озвався.
Він не напився, як спочатку хотів, подумав з гіркотою: «Селюки напиваються тільки самогонкою. Удома встигну».
Заснув десь о третій. На екзамені відповідав, як здавалося, невлад, але все ж отримав високу оцінку. Юрко Куцик, товариш його ще з першого курсу, з яким під час канікул заробляли на оплату навчання, спитав:
— Що сталося? Чого ви з Лесею нарізно складали? І взагалі ти якийсь припухлий… Бухав чи кохався цілу ніч?
— Забухано кохався, — відповів Арсен.
— Чудеса в решеті, — сказав Юрко.
Через тиждень, після вручення дипломів (Лесин отримала її подружка), Арсен мав їхати додому. У село за п’ять кілометрів од Волині, області, де народилася і виросла його зрадливиця Леся. І краю, де колись жила інша Леся — велика Леся Українка. Згадав: Леся якось сказала, що він обов’язково має побувати у Колодяжному, селі, де жила її славетна тезка. Вони разом мають побувати, бо вона вже там була. На шкільній екскурсії.
— А знаєш, — сказала вона, — у Колодяжне, до Косачів, приїздив ваш Іван Франко.
— Наш?
— Не чіпляйся за слова, — засміялася Леся. — Я мала на увазі, що він, як і ти, зі Львівщини.
— Тоді і я повезу тебе в Нагуєвичі.
У Нагуєвичах
