Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

Слухняно, мов дитина, вона перевзулася і випила бабині ліки. А Степанида заходилася подавати на стіл вечерю. Олена зніяковіла.

— Не турбуйтеся. Вам і так із нами важко.

— А кому на цьому світі легко? Краще сідай та поїж тепленького, — глянула сумними очима на Олену. — Народився — мусиш жити. То сьогодні темно. Завтра розвидніється — не печи свою душу.

— Але чому? Чому цей світ ніби створений для людського страждання, а не для радості? Чому по землі ходить стільки всякої мерзоти у людській подобі? — на очах в Олени заблищали сльози.

Степанида подивилася на неї і відповіла не відразу:

— Видно, Богу треба, щоб і такі люди по світу ходили, щоб була між нами різниця, бо як інакше навчити — де добро, а де зло? А те, що ми часто не відрізняємо добра від зла, — то ми ж самі у цьому винні. Сідай, бо вечеря вичахне.

Олена слухняно сіла до столу, вмочила ложку в борщ що за день упрів у бабиній печі, але їсти не хотіла. Думала про те, як їй завтра йти на роботу, чого іще чекати. Замислено дивилася у тарілку, поки Степанида не гримнула:

— Або їж, а не хочеш, то он лізь на піч, відігрівайся! Не додавай мені мороки зайвої.

Приїхала мати. Степанида була у хаті з дітьми, коли Наталка переступила поріг.

— Чи я сюди, чи не сюди? — запитала несміливо, зачиняючи за собою двері.

— Бабо! — Іван сплигнув із печі, босими ногами полопотів по підлозі, уткнувся Наталці головою в живіт.

— Унучечок мій, — стомлена дорогою жінка не стримала сліз. Із другої кімнати вийшла Степанида з дівчинкою на руках. Наталка глянула на неї і ще дужче заплакала. — Чужа людина няньчить моїх онуків, а я їх і не бачу.

— То ви будете Оленина мати? — Степанида зраділо посміхнулася. — Проходьте, чого його плакати? Іванко, не держи бабу в порозі.

Коли повернулася з роботи Олена, мати вже заспокоїлася, гойдала рукою колиску і про щось неголосно розмовляла зі Степанидою. Глянула на дочку, й на очах знову виступили сльози.

— Яка ж ти змучена. Чого це ти така — чи не хвора?

— Та ні, мамо, — Олена скучила за домівкою, за рідними й тепер сама ледве стримувала сльози. — Як же ви добралися, хоч би листа написали, я б вас зустріла.

— Отож і воно, — схлипнула Наталка. — Як добралася? Заїхала на край світу, наче тобі вдома місця не було. Скривдила ти, дочко, нас із батьком. Ой, як скривдила, — похитала докірливо головою і долонею витерла сльози. — І лягаю, і встаю, а з думки не сходить — як ти сама, серед чужих людей, та ще й з такими крихточками?

Іван дивився на бабу і собі скривився плакати:

— Бабо, не плач. Бабо…

Наталка гостювала недовго. За два дні збиралася додому, і Степанида бачила, що вона знову ледве стримує сльози.

— Ну, як не хочеш вертатися, — сказала дочці, — то віддай мені Івана. Хлопець на той рік до школи піде, що ти з ним робитимеш? І нам із батьком веселіше буде.

— Ні, мамо. Нехай Іван коло мене росте. — Зрозуміла, що ображає матір, і додала швидко: — Ми ще трохи тут поживемо, а там видно буде, може, й додому приїдемо. Не переживайте за мене. Баба Степанида — як рідна, я й сама не знаю, чому вона так мене жаліє.

Мати аж кинулася з надією від доньчиних слів:

— Добра людина, то і її заберемо. Наймемо машину, приїдемо — у нас місця на всіх вистачить. І не треба відкладати у довгий ящик, — з надією подивилася на Степаниду, яка діставала з полотняних рукавців сухі трави і в’язала у вузлики.

Посміхнулася на Наталчині слова:

— Нехай тобі, Наталко, Бог здоров’я пошле. Тільки я тут умиратиму, у своїй хаті. А ти мене, коли твоя ласка, пом’яни у церкві, як умру. За хату Олені не думай — вона у своїй хаті, поганенькій, та своїй. Он там, — підвела голову до старої, під склом, полиці, — документи — я їй відписала: нехай скільки хоче, стільки й живе, а не захоче, хай як хоче.

Наталка вражено дивилася на Партизанку, Олена й собі розгубилася, тільки Степанида ніби цього не бачила і продовжувала розважливо:

— Марійку трохи підрощу, правда, небагато. Ну, та скільки вже Господь відміряв. А оці вузлики забери з собою, занедужаєш коли, будеш пити, та не лінуйся, заварюй. Оцей, — подала обережно Наталці зовсім маленький вузлик, — як зайдеш у хату, перехрестися тричі на ікони і поклади за котрою. Є ж у тебе вдома ікони? — запитала ще й досі розгублену Наталку. Та мовчки кивнула головою. — Поки він лежатиме, нічого лихого у твоїй хаті не трапиться. А через сім років, як помру, спали його у печі, та щоб не викинула на смітник, бо тобі на цьому світі, а мені — на тому гріх великий буде.

Наталка глянула спочатку на дочку, потім на Степаниду, взяла гостинець, подякувала. Наступного дня, коли рано-вранці Олена проводила її до автобуса, якийсь час мовчала, потім промовила, ніби подумала вголос:

— А ця Степанида — людина непроста. Нічого тобі про себе не розказувала?

— Розказувала, мамо. Але то таке… Не знаю, що б я тут робила, коли б не вона.

— Ну й ти жалій бабу. Такі люди нечасто трапляються. — Наталка озирнулася, та Степанидиної хати вже не було видно. — їй, мабуть, теж ні до кого голову прихилити на старості. А я хоч знатиму тепер, що мої внуки в порядку, а ти прибіжиш із роботи у теплу хату, доброю людиною обігріту.

Випав сніг, та Олена не змогла привезти паливо, поки Степанида одного разу не сказала:

— Ти сьогодні не йди із самого ранку на роботу, а побудь удома, а я сама сходжу до того сучого сина, поговорю з ним. — Відчинила скриню, накриту скатертиною, що разом служила і за стіл, дістала звідти чорного жакета, на якому блиснули проти світла ордени й медалі.

— Ого! — вигукнув вражено Іван. — Ви, бабо, що — в солдатах були?

Степанида посміхнулася:

— Була, внучок.

— І воювали? — хлопчик захоплено дивився на військові нагороди.

— Трохи.

— І у вас справжнісінький автомат був?

— Не було, внучок. — Степанида проти світла з усіх боків обдивлялася жакет, чи не постраждав від молі.

— А чим же ви, бабо, воювали? Можна мені побачити? — обережно торкнувся пальчиком нагороди.

— А чим? Словом і травичкою.

— Е-е, — розчаровано протяг