Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

— Може, й так, — погодилася Степанида і накинула на плечі жакет. Нагороди весело брязнули і знову заблищали проти світла. — Зараз ось іще піду, повоюю, бо вимерзнемо за зиму.

Олена вперше побачила Партизанку не в старому домашньому одязі та звичній для сільської жінки плюшці. Степанида надягла темно-синє пальто, пов’язала на голову пухову хустку На ногах були майже не ношені теплі чобітки. У такому вбранні жінка мовби помолодшала відразу на багато років. Й Олена відчула в ній щось іще більш глибинне, що важко роздивитися за буденністю життя. Навіть очі посміхалися по-іншому, так само лагідно, але трохи насмішкувато, мовби говорили: «А ти як думала?»

Олена, зацікавлено не менше від Івана, дивилася на бойові нагороди, поки Степанида одягалася, потім промовила з прихованим захопленням:

— Такі даром у війну не давали? — і пильно глянула в обличчя Степаниди.

— Даром — ні, — відповіла Партизанка несподівано суворим голосом. — Особливо — у лісі, коли у строю підлітки й діди. У такій війні треба було не тільки вміти вийти з лісу, а й повернутися. Стріляти мені й справді, Олено, не доводилося, а виводити людей із пекла доводилося, і не раз. — Замовкла, якось дивно глянула на Івана, потім промовила, ніби сама до себе: — Чужих людей рятувала, а свого синочка не змогла… — Важко зітхнула і застібнула останній ґудзик на пальто.

— Бабо, — попросився Іван, — і я з вами хочу.

— Тільки тебе ще там не вистачало! — гримнула на нього мати.

— А чого? — Степанида подивилася на хлопчика. — Одягайся, внучок, підемо удвох завойовувати тепло у хаті.

На вулиці взяла Івана за руку, і вони удвох пішли засніженою вулицею. Олена у вікно бачила, як хлопець раз у раз із гордістю поглядав на Степаниду, а та йшла з якоюсь особливою суворістю, не тільки у поставі, а і в ході. Такою вона не була вдома, й Олена подумала про те, що так мало знає цю жінку і чи пізнає коли до кінця?

Степанида зайшла у контору, зняла перед кабінетом голови колгоспу пальто й повісила на вішалку Постукала у двері, зайшла до кабінету і завела з собою хлопчика.

— Ну, здрастуй, Петре Семеновичу, — промовила з тією ж суворістю, з якою ішла по вулиці.

— Здорова була, Степанидо Яківно, — привітався голова здивовано і перевів погляд із жінки на хлопчика. — Сідай он на стілець.

Степанида сіла й посадила поруч Івана. Петро Семенович чекав, поки Партизанка заговорить першою, але та мовчала, мовби забулася, чого прийшла сюди.

— Ну, що скажеш? — запитав нетерпляче.

Степанида глянула йому в самісінькі очі довгим поглядом, від якого голова аж засовався на стільці, і промовила не поспішаючи:

— Таке і скажу Якщо я завтра поїду в район, то чи будеш ти післязавтра сидіти в оцьому кабінеті?

Петро Семенович із несподіванки почервонів і відвів погляд, потім утупився очима у нагороди на чорному жакеті.

— Ми наче з тобою мирно жили до цього часу, — пробурмотів, насупивши брови. — Я наче тобі ні в чому ніколи не відмовляв.

Несподівано Степанида посміхнулася:

— А я наче в тебе нічого особливого й не просила.

«Чортова відьма», — лайнувся подумки Петро Семенович, а вголос промовив:

— Хіба я винен, що з транспортом туго? Буде тобі машина, так би зразу і сказала.

Паливо привезли на третій день після відвідин Степанидою кабінету голови колгоспу. Брикет висипали на вулиці, звідки його довелося носити до старої клуні, в якій тепер лежали дрова. Носила Олена, а Степанида накладала у старі відра та корзини. Поспішали, щоб унести до смерку. Останні відра Олена ледве несла — заболіла рука. Коли зайшли до хати, хотіла дістати з печі чавуна з теплою водою, але впустила рогача і тихо зойкнула.

— Чого це ти? — затурбувалася Степанида.

— Та… рука трохи заболіла. — Відступила від печі. — Краще ви дістаньте воду, а то я ще переверну.

— А ну ж покажи, котра болить, — Степанида взяла обидві Оленині руки у свої, легенько посмикала вліво-вправо. Потім похитала головою, дістала з печі теплу воду. — Мийся, а я пізніше.

Олена слухняно помила руки, чорні від брикетного пороху, вмилася і стомлено сіла на стілець.

— Посидь трохи, а я теж змию це страхіття, а то он дитину налякаю, — помацала пальцем воду. — Гаряче. Унучок, полий бабі водиці, — попросила хлопчика, що грався з Марійкою, поки вони працювали. — От молодець, бач, який ти у нас хороший, — похвалила Івана, утираючись старим полотняним рушником. — Зараз іще допоможеш руку мамі полікувати.

— Як? — зрадів хлопчик.

— А я тобі буду розказувати, а ти за мною повторюй, тільки треба в оцьому місці, — взяла Оленину руку, — погризти зубками легенько. Отак погризеш, потім плюнь на сучок у дверях. Бачиш? — Іван кивнув головою. — А далі казатимеш за мною: «Сучище, сучище, забери моє гризище та йди лісом, віддай бісам. І згинь, пропади, де взялось, туди і йди». Зрозумів? От і добре.

Іван старанно гриз руку, плював на сучок і повторював за Степанидою слова стільки, скільки та казала. За останнім разом Олена відчула, що біль у руці трохи зменшився, і здивовано запитала:

— Дивно, що робив Іван і вийшло. Як це?

— І я б змогла, — посміхнулася Степанида. — Але від нього більше помочі, бо він у народженні перший. А помагається краще від першого й останнього. Може, ще і в пам’ятку що залишиться від бабиної науки — її ж за плечима не носити.

Уже після Нового року Марійка сама сиділа на ліжку, обкладена подушками, і голосно вимовляла:

— Баб, баба, баба.

— Щебетушка ти моя, — озивалася до неї Степанида, — ач, як гарно виходить.

Олена була на роботі, коли рипнули двері й Степанида почула, як хтось чужий увійшов до хати.

— Здорові були, — по голосу пізнала недалеку сусідку, трохи молодшу від неї, що жила з сином та невісткою і нечасто переступала поріг цієї хати.

— Доброго здоров’я, — відповіла притишено на привітання — розкинувши рученята, на ліжку спала дитина. Іван ще зранку взяв санчата і побіг на гору. Влітку то був невеликий горбок у березі, порослий травою. А коли випадав сніг, там галасувала дітвора з усього кутка. Санчата летіли з гори у берег, до річечки, яка промерзала мало не до самого дна.

Сусідка обвела поглядом хату, хитнула головою, ніби з чимось погоджувалась.

— Воно ж і самому на старості літ важко, але й чужа чеплея в хаті… — промовила неголосно. — У Костючкової Тетяни позаторік жили, так ледве здихалася. Казала — вік тепер нікого не пустить.

Пройшла і без запрошення сіла на