Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова
Партизанка жила у старій, ще довоєнній хаті. Зовні обмазана глиною і побілена невеличка хата весело дивилася на світ маленькими вікнами, а всередині дихала теплом велика піч, на портретах висіли старовинні рушники, на покуті — у два ряди ікони. У світлиці стояло велике дерев’яне ліжко, зроблене на совість сільським умільцем, стіл, накритий полотняною вишиваною скатертиною.
— Будеш із дітьми отут жити, — Партизанка провела Олену у світлицю. — Маленькій повісимо колиску — на горищі лежить іще синова. — Висока, не згорблена літами жінка сумно посміхнулася. — Ти, головне, нічого не бійся і нікого не слухай — будемо жити, як Бог дасть.
Погляд у баби такий глибокий, що глянула на Олену, і тій здалося, що пронизала її наскрізь, але вона не злякалася бабиних очей. Відчувала затишок не тільки у цій хаті, а і в душі її господині. І від того самій робилося упевненіше, мовби й не була тут чужою.
Баба говорила небагато, все придивлялася. Перші дні Олена ловила на собі вивчаючий погляд, та через деякий час чи звикла, чи Партизанка роздивилася у ній усе, що хотіла, але перестала відчувати на собі рентген бабиних очей. Стара жінка тулилася не так до Олени, як до дітей. Коли немовля вночі плакало, злазила з печі й ішла до колиски.
— Не вставай, — казала тихо, — тобі вранці на роботу, а я ще за день вилежуся, — брала дитину на руки й несла до себе, на піч.
Олена прислухалася і чула, як баба щось говорила до дитини і як та потім швидко засинала. А вранці, коли йшла на роботу, Партизанка залишалася з дітьми.
— Роби спокійно, — в перший день сказала Олені. — Вони у мене будуть нагодовані й доглянуті. Не дивися, що я стара.
Але сам колгосп не був для неї таким привітним, як баба Степанида, що пригріла її у своїй хаті. На першому ж наряді голова представив її спеціалістам і додав: «Конечно, який із неї спрос — дитя у люльці. Ну, поживемо, побачимо. Гроші даром платити не будемо».
Хоча на поля зайшов листопад, частина колгоспного врожаю лишилася незібраною: гектари картоплі й буряка, а слабенька кукурудза і не починала збиратися. Уже через тиждень голова кричав на Олену:
— Чого баб немає на буряках — я, чи що, їх буду копати?
— Людей не вистачає, — Олена, хоча й не почувалася винною, відповідала, мов школярка.
— Мене те не цікавить! Постягуй пенсіонерок із печі, у школу йди, що хочеш, те й роби, але щоб мені за тиждень буряк лежав у буртах!
Селяни насторожено придивлялися до Олени, особливо — жінки.
— Чи тебе ніхто більше в хату не пустив, що у неї живеш? — запитала одного разу недалека Партизанчина сусідка, яку Олена зустрічала біля колодязя.
— А що таке? — перепитала, хоча й поспішала.
— Та це ж відьма, яку добрі люди десятою дорогою обходять.
— Як це? — Олена набрала у відра води й недовірливо подивилася на сусідку.
— Наче не знаєш? — жінка зазирнула Олені в обличчя і таємниче посміхнулася. — А як не знаєш, то скоро узнаєш Я сама була молода, глупа. До неї бігала, ще й дітей водила шептати. Тільки ж аби вона добре знала, а як вона усе знає — такої ведюжищи треба ще пошукати. Я через неї три корови у дворі поміняла. Не віриш? — побачила в Олени на обличчі посмішку. — Даремно. Ти он теж подивитися — молода, гарна, діток двоє. Як таку чоловік не пожалів?
Олена не чекала подібного повороту розмови й розгубилася.
— Може, який п’яниця? — допитувалася жінка далі. — Так вони тепер усі п’ють.
Олена зніяковіла, нічого не сказала, взяла відра й пішла від колодязя. Молодиця незадоволено подивилася їй услід і неголосно промовила:
— Скриває вона. Знаємо таких. Сама, видно, добра штучка.
Тієї ночі дитина знову плакала. Степанида, важко зітхаючи, злізла з печі, та Олена взяла немовля на руки й почала носити по хаті.
— Ви лягайте, — сказала бабі. — Я сама.
Степанида не лягла. Відійшла від печі, сіла на полику у полотняній сорочці й скорботно склала руки перед собою. Немовля ще більше зайшлося плачем і розбудило Івана. Партизанка не витримала:
— Давай дитя. Сама вона, — кинула докірливо. — Накричить пупову грижу, тоді узнаєш.
Олена віддала дитину, лягла і прислухалася.
— І першим разом, Господнім часом, — почула на печі тихий шепіт. — Я Господу Богу помолюся, Пречистій святій поклонюся…
Дитина ще трохи поплакала й затихла. Олена не спала, з тривогою прислухалася до хатньої тиші, намагаючись у ній щось зрозуміти, аж поки не заспівали перші півні.
Вранці Партизанка тільки подивилася на неї і нічого не сказала. Увечері обидві теж мало розмовляли. Олена сиділа на стільчику біля груби й накладала туди дрова, щоб розпалити, коли несподівано почула:
— Ти, Олено, людям повірила, а не мені. І я, стара, дурна, треба самій було знати… — замовкла, погладила по голівці Івана, що крутився поряд. — Боятися мене нічого, я твоїм дітям лихого не думаю і тобі. А що там щось знаю, то кому від того вред?
Олена здивовано повернулася від груби — Степанида трохи насмішкувато дивилася на неї.
— Боїшся, чи, бува, не визирне у баби з-під спідниці хвіст? — неголосно засміялася. — Так хвоста немає, і на мітлі не літаю.
Олена ніяково здвигнула плечима:
— Я і не думала нічого такого…
— Ну, що ти думала — я знаю, а тобі б треба знати, що думаю я.
Потріскували у грубі сухі дрова. Мала донька гралася у колисці своїми пальчиками, тягла їх до рота, агукала. Олена сиділа на тому ж маленькому стільчику біля груби, дивилася на стару Партизанку і слухала її розповідь. Іван примостився у неї на руках і швидко заснув. Степанида розповідала повільно, немов сама вслухалася у свої слова. Часто зупиняла замислений погляд то на Олені, то на хлопчику, потім переводила кудись убік, здавалося, намагалася побачити те, про що говорила.
— Ну от, моя тітка, батькова рідна сестра, жила тоді у Реготні, хутір такий колись був. Тепер від нього й сліду не лишилося, одна назва. Тітка причепилася до батька — віддай мені котру з дочок, а нас у нього аж шість, і тільки
