Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

один син. Батько не дуже хотів віддавати, бо знав, нащо та просить. Вона ж мало не щонеділі у село з гостинцями ходить. Своїх дітей у неї не було, а жили з чоловіком заможно, як на ті часи. Ходила-ходила, поки батько не погодився мене віддати. «Бери, — каже, — Степаниду, як не вмре, то матимеш забавку». А я з маленьких важкою хворобою мучилася. Так мучилася, що ой-ой-йой, — Партизанка скорботно похитала головою. — Ноги у мене були, мов соломини. І вся кість так боліла, що покладуть на піч, а я соваюсь по черені, тихенько стогну, а потім починаю вголос плакати. Наша баба, покійниця, Царство їй Небесне, дивиться на мене і не витерпить: «Господи, — просить, — ніж так страждати безневинній душечці, то забери її зовсім». Було, й попускало трохи, особливо влітку. Я і в двір сама виходила, на травичку подивитися та на світ Божий. Коли батько отаке сказав, тітка йому нічого не відповіла, на другу неділю приїхала на возі й забрала мене. Дядько на неї кричав: «Нащо ти каліку в хату привезла?» А вона йому ні слова, тільки мені тихенько шепоче: «Не бійся, то він для виду сердиться. А я твої ноги вилікую. Треба мені було давно за тебе взятися, та я все боялася». У ту ж ніч запалила свічки коло моєї постелі, сама стала на коліна й почала молитися. Я тоді вперше заснула, наче після маківки. А тітка, як не натомиться за день, а щовечора піч топить, зілля у чугунах для мене варить. Наварить, дасть встоятися, а потім позливає у великі ночви й мене туди покладе. Я спочатку боялася, бо таке з ногами робилося: то наче вже й не болять, а то замруть, і я їх зовсім не відчуваю. А вона: «Не бійся, Степанидко, на той рік ти у мене на ноги як слід станеш». І я стала. Через рік, на Великдень, своїми ногами до церкви у село ходила. Так за все життя мене ніхто не любив, як тітка.

Дарма, що жила на хуторі, але світ знала, не кожен нинішній професор так знає. Якось посадила мене коло себе і каже: «Ти, Степанидко, вже чимала дівчинка і розумієш, яка твоя тітка. На людей не озирайся, а добре затям — хто напився живої води, сам стає її джерелом. Тому пий, моя дівчинко, і напувай інших. Буду тебе вчити усього, що сама вмію».

Партизанка замовкла, глянула на Олену.

— Підкинь дровець ще в грубу, а то вже вигоріло, — попросила неголосно.

Олена вкинула у грубу кілька смолових полін, полум’я лизнуло їх спочатку несміливо, потім запалахкотіло, аж загуло. Обидві якийсь час сиділи мовчки, немов прислухалися до гомону вогню.

— Якось привели до тітки корову прямо з паші — гадюка вкусила, — продовжувала Степанида, знову дивлячись кудись убік. — Тітка усіх відправила, а мене лишила — учися.

Потім воно само переймалося, так, наче я все знала з народження, тільки забулася, а тепер згадувала. Не думай, люди за очі тітку відьмою називали, як оце й мене тепер, а самі йшли до неї і з лихим, і з добрим — не було від них відбою. Така вже людська натура.

Років шістнадцять мені виповнилося, коли одного разу прийшов чоловік просити тітку, щоб пішла його жінку подивилася, бо з тією лихо трапилося. А я стою поруч і кажу до тітки: «Не треба йти — вона вже померла». Чоловік давай на мене кричати, мало не битися кидається, а тітка нічого не сказала, пішла з ним. Коли повернулася, похитала головою і важко зітхнула: «Видно, не одна я тебе учила — та жінка померла, коли ти казала».

— Невже це правда? — Олена недовірливо дивилася в очі Степаниді. — Це ж щось фантастичне. Хіба ви могли отак просто відчути на відстані, що відбувається з людиною?

— Отак просто? Ні, Олено, не просто. Кожна людина приходить у цей світ зі своїм поводирем, і він веде її по тій стежці, яку Господь указав. Камінчик за камінчиком на своєму шляху збирає знання, пізнаючи життя, або ж іде, нічого не помічаючи побіля себе. І часто заходить у такий глухий ліс, звідки вже не вибереться. Моя тітка правду казала — не одна вона учила. У мене був і ще Учитель, невидимий, але про таке словами не розкажеш, таке або дається людині, або ж — ні за які гроші його не купиш. Але вже коли дається, то ти все життя мусиш іти з терновим вінком на голові.

— Що? — несподівано Олена зблідла. — Як ви сказали?

— Отак і сказала, — Степанида ніби не бачила, як вона змінилася на обличчі. — Той, хто йде попереду, несе на собі вінок страждання. І дарма, що ти пасеш невеличку отару. А то й ідеш сам.

— Я вас не розумію, — Олена розгублено дивилася на бабу, відчуваючи у душі несподіваний страх.

— Нічого, — посміхнулася Партизанка. — Учитель приходить, коли учень готовий. Віднеси хлопчика у ліжко, а то він розіспався, — промовила несподівано.

Олена підвелася й понесла Івана у ліжко. Обережно роздягла, накрила ковдрою і знову повернулася. Її вразили очі, якими Степанида подивилася на неї, немов від них ішли якісь невидимі промені, які вона відчула фізично.

— Іван — не твоя кров, — сказала неголосно, коли Олена трохи відсунула від груби стільчика, щоб не було жарко, і хотіла сісти. Але так і залишилася стояти, ніби вражена громом. — Донька твоя, а хлопчик — ні.

В Олени затремтіли ноги, вона розпачливо обвела поглядом хату, немов шукаючи, куди можна в цю хвилину подітися.

— Да ти сядь, не бійся, а то ще впадеш, — Степанида дивилася на неї співчутливо. — Я ж просила — не бійся старої Степаниди.

— Як же це? — Олені забракло повітря. — Звідки ви знаєте? — і на очах виступили сльози.

— Звідти, звідки і все. Я ж тобі ось розповідала, а ти наче й не чула.

Олена обережно, мов боялася упасти, сіла на стільчик, підвела очі на жінку.

— Але ж воно у голові не вкладається, наче казка яка, — промовила ослаблим голосом.

— Аби ж у ваші голови менше сміття всякого вкладалося, а більше істинного, тоді б і на світ дивилися по-іншому. Та ти заспокойся. Що я знаю, про те ніхто не дізнається.

— А як ви самі дізналися? — в Олени від хвилювання тремтів голос.

— Думаєш, я нарошне цікавилася? Ні, — промовила жінка розважливо. — Торкну твою руку і хлопчика — чужа між вами кров, а з донькою — рідна. По крові багато чого можна