Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

— Так ви про нього нічого більше й не чули? — Олена, немов дитина, не зводила з баби очей.

— Чула. Чому ж не чула? Він тепер у Ленінграді живе, був у цих місцях, то мене не обминув, хоча й генеральський чин має.

— Який? — перепитала здивовано Олена.

— Такий, чин високий, а людиною лишився хорошою. Мене не забуває, на Дев’яте травня завжди вітає, ще й запитає, чи не треба чого. Думаєш, жилося б мені отак вільно при теперішній владі? А не чіпають — генерала бояться. Ну, що було, минулося. Давай лягати, бо вже скоро півні заспівають, а ми ще й постіль не нагріли.

Уранці, коли прокинулася, Степанида вже поралася біля печі.

— Треба б дровець, Олено, чи брикету виписати, бо цих малувато, а дітям тепло потрібне, за гроші не думай — я дам. Тільки попроси у голови машину — сама б сходила, так він мене чомусь не любить.

Цілий день Олена думала про те, що почула від Степаниди. Доля цієї жінки схвилювала її, а незвичайні знання — вразили. За себе й за Івана чомусь більше не боялася, хіба могла Партизанка скривдити її? Олена аж посміхнулася, коли згадала, як спочатку вплинула на неї розповідь сусідки біля колодязя. Після наряду спитала у голови про машину, але той лише махнув рукою:

— Ніколи мені зараз, прийдеш увечері, тоді побачимо.

Олена вийшла з контори пригнічена. Того дня наряд затягнувся довше звичайного. Голова кричав на всіх, стукав об стіл кулаком:

— Які ви, у чорта, спеціалісти?! Від вас більше шкоди, ніж користі. Казав же, щоб Бриньове поле було виоране за тиждень, а там ще ніхто й плугом не черкнув!

Сивий літній чоловік м’яв у руках шапку, хотів щось сказати, та Петро Семенович не дав.

— Покладеш заяву сьогодні на стіл — я вас навчу дисципліни!

Удень Олена почувалася не краще — робота була зовсім іншою, ніж удома, коли працювала, навіть і за бригадира, і за агронома, з раннього ранку до пізнього вечора, не стикаючись удома. Але бачила результати своєї праці, й вони радували. Тут зовсім не такі результати, хоча й не її, а інших людей. Поля запущені, забур’янені. Частина картоплі так і залишилася у землі, непіднятий льон запалили прямо на полі, і кілька днів вітер ніс на село гіркий дим, від якого й на душі ставало гірко. Гаражів для техніки не було, вона зимувала й літувала під відкритим небом, ржавіли новенькі трактори й автомобілі. А на фермі процвітав туберкульоз і, не дивлячись на те, поряд із хлівами лежали величезні купи гною, уже порослі високою лободою. Та господарство вважалося середнім, і його керівника не раз підхвалювали у районній газеті.

Увечері натомлена Олена не пішла додому. Дочекалася у конторі, коли під’їхав «бобик» голови й Петро Семенович зайшов у свій кабінет. Хотіла й вона зайти за ним, але він махнув на неї рукою — почекай трохи.

Густі сутінки затягли вікна приміщення. Олена слухала, як стукали двері кабінетів, через якийсь час зовсім спорожнілих. І собі хотіла уже піти, та голова гукнув із кабінету:

— Заходь!

Вона зайшла і мовчки чекала, поки він іще перебирав папери на столі. Петро Семенович був із тих чоловіків, що подобаються жінкам. Високий, уже трохи розповнілий, але виглядав охайно, у завжди випрасуваних брюках, свіжій сорочці. Обличчя — з крутим підборіддям, важким поглядом трохи розкосих карих очей і ніжною родимкою над верхньою губою.

— Ну, як тобі у нас працюється? — запитав Олену несподівано розважливим голосом, мовби й не було вранішнього крику й оцієї важкої похмурості. Спитав, підняв очі й втупився в Олену.

— Та… Нічого, — розгубилася жінка. — Звикаю потрошку. Мені паливо треба. — Відчула, як хочеться підвестися і швидше вийти з кабінету, але змушувала себе сидіти.

— Треба, значить, буде. Тобі й про хату не завадить подумати — діти ростуть, не вік же ходити по квартирах. Ось завеземо лісу та цегли й на весну почнемо щось робити. Хіба ми гірші за інших?

Останнє сказав трохи насмішкувато, дивлячись їй прямо в очі. Від того погляду Олена почервоніла і швидко підвелася:

— Дякую. Я піду.

— Ну, куди ти? — Петро Семенович схопився зі стільця і перейняв її біля дверей. — Степанида, хоч і відьма, а дітей любить, не бійся. Боязка, еге? — нахилився прямо до обличчя, потягнувся рукою до вимикача, і в кабінеті погасло світло. Олена не встигла отямитися, як уже була в дужих чоловічих обіймах. Вона не знала таких шалених поцілунків, такого гарячого дихання, такого нетерплячого чоловічого бажання.

— Що ви робите? — запручалася, намагаючись вирватися з рук, які боляче стискали її всю. — Я буду кричати.

— Кричи, — шепотів у саме обличчя голова. — Тут уже немає нікого.

Олена таки вирвалася, увімкнула світло. Петро Семенович важко дихав, обличчя його було червоним, білки очей теж почервоніли, ніздрі роздувалися, а підборіддя раз у раз смикалося.

— Ти ж дров хочеш і машину, — голос звучав хрипло і в’їдливо, — а за все треба платити. Хіба не знаєш?

— Я й заплачу в бухгалтерію, скільки треба.

Голова засміявся:

— Кому потрібні твої гроші, дура. Давай по-хорошому, — знову ступив до неї, обняв і всім тілом притиснув до стіни.

Олена закричала. То був не стільки крик протесту, скільки болю й сорому.

— Дивись, — Петро Семенович відштовхнув її від себе. — Жити захочеш — сама на колінах приповзеш. Такого добра, як ти, у мене повне село. Пожалієш — та пізно буде.

Олена навмання ішла темною незаасфальтованою вулицею.

Бралося на морозець, але їй було душно. Відчула, що задихається у цьому осінньому просторі.

— Нащо я тут? — підвела очі до неба, де байдуже блимали тьмяні зорі. — Хіба я живу? Я не хочу такого життя! Я… — Сльози покотилися по розпашілому обличчю, та вона їх не витирала.

«Це наруга, а не життя!» — крикнула подумки. Нараз побачила, як позаду блиснуло світло фар автомобіля — голова цією дорогою їздив додому. Олена спочатку злякано втислася у чиюсь хвіртку, потім нагнулася і щось поспіхом почала намацувати на землі. Нічого не знайшла, коли автомобіль порівнявся з нею.

— Будьте ви всі прокляті! — ніби важку цеглину, кинула вслід прокляття й повільно пішла дорогою.

Степанида тільки глянула на неї й ні про що не спитала.

— У тебе ноги мокрі, перевзуйся, а то завтра зляжеш, — промовила стурбовано. — Іван уже добігався, що кашляє, тепер іще й ти. — Дістала з печі горщик, налила у кружку якогось зілля, подала. — На ось,