Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

Молитви Олена запам’ятовувала швидко і з часом почала усвідомлювати силу слова, зібраного в окремий текст. Відчувала, як перейняті від Степаниди знання впливають на неї саму. Почала розуміти Партизанку більше і вже не дивувалася, коли вона молилася за всіх «грішних і праведних, стражденних і нужденних». А одного разу та розбудила її опівночі.

— Іди за мною, — наказала тихо. Олена хотіла накинути халат і взути капці, але Степанида не дала.

— Іди, як я. Стань босими ногами на землю, дивися на небо. Тепер підніми руки як можна вище і повторюй за мною: «Я, раба Божа Олена… чую і почую, хто в лісі ночує, хто по воді бродить… стану я орлицею, стану я вовчицею…»

— Відьма. Наша агрономша — відьма, така ж, як і Степанида, — котилося селом. — Мій Василь раз ішов пізно, аж вони зі Степанидою вдвох у самих сорочках. Дак Степанида ще нічого, а ця — розпатлана, ручищі довгі, а очі такі страшнючі. Казав, і здалеку видно було, як вони світилися.

Тепер жінки замовкали, тільки-но Олена підходила до них. Увечері Партизанчину хату минали підбіжка, а вдень озиралися, мовби хотіли побачити щось незвичайне.

— Люди будуть говорити, аякже. Але ти, Олено, на їхні балачки не зважай. Вони розумні, коли все добре, а як лихо трапиться, швидко хвоста піджимають. А тобі науки за плечима не носити. І це таке, що не кожному дається. А якщо ти до чогось прийшла, щось вистраждала, то не думай, що тебе всі зрозуміють чи оцінять. Ні. І не прислухайся до людського поговору, прислухайся до себе, тоді почуєш усе. Не я тебе обрала, ти з цим сама у світ прийшла. Я тільки передала, що мусила.

Часто Степанида говорила подовгу, немов боялася щось забути. До дрібниць пояснювала дію на людський організм кожної відомої їй рослини. А інколи просто показувала: «Роби отак».

З кожним днем Олена все більше дивувалася, як легко можна прочитати людську долю по долоні, вгадати по картах, інколи здригалася від того, що відчувала лихо, яке стукало у чиюсь хату. Навколишній світ побачила так, мовби прозріла від довгої сліпоти, і з жалем думала про те, наскільки обмежені людські пізнання і наскільки пізнання безмежні.

Колгоспне поле родило. Олена любила його саме тоді, коли спекотне сонце випивало останню вологу з дозрілих колосків, коли стиха шелестіли сухі стебла на гарячому вітрі, немов питали: «Чи скоро вже?» — «Скоро, скоро», — відповідали синім поглядом волошки. «Скоро», — хитав повними голівками дикий мак, розсіваючи навколо невидимі зернятка. Земля репалась, віддаючи останню силу колосу, і, переповнений, той важко хилився до неї, прощаючись.

Ще одні жнива минули. За ними другі й треті. Степанида зовсім постаріла.

— Час уже додому збиратися, — казала не раз Олені. — Нажилася, слава Богу за все.

Від цих її слів у Олени починало щеміти біля серця, але вона мовчала. Інколи з докором дивилася на Партизанку, а та тільки хитала головою і говорила, ніби сама до себе:

— Воно, як розібратися, то смерті й немає. Наче стару одіж із себе скинеш, оце старе тіло. Не треба боятися вмерти, треба боятися жити погано. — І, забуваючись, укотре питала: — Я тобі, Олено, казала, щоб на своїх дітей не ворожила? Добре, що казала. Не смикай долю зайвий раз. Хату не жалій кидати, як прийде час. Ну, да ти за мене краще вже все знаєш. Ось тут грамотка на покуті, поминатимеш. Скоро церкви повідкривають, буде тобі куди ходити, ще й нові понабудовують. А скільки всього наруйнують… — важко зітхала і замовкала.

А одного разу Олена накладала у піч дрова, коли Степанида запитала:

— Як ти думаєш — я цю зиму перезимую? — Олена розігнулася від печі, опустила руку з поліном. — До весни б дожити, щоб глянути останній раз…

— Доживете, я постараюся, — відповіла, тамуючи біля серця сльози.

І старалася. Варила трави, розтирала немічне тіло настоями, прислухалася ночами, коли стара жінка стиха стогнала на печі, вставала з ліжка, сідала скраєчку на теплому черені, брала худі руки у свої і так тримала, поки Степанида не казала:

— Годі вже, а то сама вранці не піднімешся. І так усю силу віддала. Хіба мені два віки жити? Два деньки, і то слава Богу.

Весна не забарилася. Розбудила землю і розбудила в душі Олени тугу. Одного разу вранці вона побачила, як на покуті під іконами сама загорілася свічка, почула в хаті тихий спів церковного хору. Злякано кинулася на піч.

— Не бійся, — озвалася Степанида слабим голосом. — Грій воду, помиєш мене й надягнеш чисту сорочку. Я сьогодні вже піду. Не плач, — побачила на очах в Олени сльози, — я ж тебе не зовсім покину. Дай мені твою руку.

Олена подала. Партизанка піднесла її до губ, торкнулася, потім ледь чутно прошепотіла:

— Бачу.

— Що? — Олена нахилилася ближче до ужовклого обличчя.

— Терновий вінок на тобі й зірку, але вона далеко…

Кілька днів після похорону жила у повній порожнечі. Нічого не відчувала, немов усі почуття умерли в ній разом зі Степанидою. Інколи ловила себе на тому, що вголос вимовляла її ім’я, ніби намагалася повернути для себе хоча б на хвилину.

— Уже нічого, — сказала одного разу, — відпусти мій біль. — І застогнала, ніби від глибокої рани.

Тепер Олена відчувала себе, наче птах, що має потужні крила, та загубив орієнтир і не знає, куди летіти. Світ, відкритий Степанидою, горнув до себе, наче малу дитину. І вона горнулася до нього. Але той світ був недосяжний для інших людей, і вони сторонилися Олени, як Степаниди колись.

Одного разу поверталася з роботи й побачила біля свого двору літню жінку.

— Здрастуйте, — привіталася першою.

— Доброго здоров’я, — відповіла жінка запобігливо. — А я оце до тебе, побачити… — зам’ялася, озирнулася на вулицю, чекаючи, що Олена запросить до хати. Але та не запрошувала. — Наче невдобно на дорозі, — розгубилася жінка, — така розмова…

Олена посміхнулася, махнула рукою і пропустила її поперед себе у хвіртку. В хаті жінка якийсь час боязко мовчала, потім на очі несподівано навернулися сльози.

— Ти не сердься на мене, що я прийшла. Думаю, у лоб не вдариш, як спитаю. Онучка моя колись собаки злякалася. Невістка ж, дурна, нікуди не кинулася тоді, а тепер дитя таке тороплене… І вже чимала дівчинка,