Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова
— Христос воскрес! — Степанида приїхала вранішнім автобусом — Олена тільки розпалила у печі.
— Воістину воскрес! — жінки мовчки дивилися одна на одну.
— Як ви тут без мене? Ти наче змарніла, бува, не занедужала? — першою озвалася Степанида й поклала на стіл вузлик із гостинцями. — Скучила я за домівкою так, мовби рік не була вдома. А ти, справді, Олено, змарніла.
— Нічого наче, — посміхнулася Олена й відчула несподівану хвилю тепла, яка піднімалася у неї в грудях із появою Партизанки. — Без вас у цій хаті ніби сама з собою розминулася.
Степанида глянула на неї уважно, дивна тінь майнула на обличчі, але вона нічого не сказала. Розв’язала вузлик, виклала на стіл велику паску, кілька крашанок і пакуночок із цукерками.
— Прийди завтра раніше з роботи, — попросила несподівано. — Я тебе кудись поведу.
Іван теж просився, коли мати наказала йому сидіти з Марійкою, а сама взулася у гумові чоботи, пошукала маленького кошика на горищі, навіть не питаючи у Степаниди, куди вони збираються. Хлопчик хотів заплакати й передумав — баба пообіцяла: як буде слухняним, то щось принесе йому від зайчика.
Ішли до річки. Коло броду, де влітку череда корів переходила на той берег, Степанида зупинилася.
— Не перебредемо, видно. Ще глибоко. — Подивилася на Олену. — Треба йти до мосту, сонце наче високо, встигнемо.
За невеликим дерев’яним мостом повернули туди, де віддалік було видно піщану косу, що, ніби велика рибина, лежала мало не поперек усієї річки. Підійшли ближче, Степанида задоволено посміхнулася:
— Є.
— Що? — озирнулася Олена.
— А он подивися, — показала на безлисті коричнево-чорні трубочки з довгими гострими шапочками, що росли біля самої води. — Петрів Хрест.
— Я не чула про таку рослину. — Олена здивовано розглядала поодинокі стебла.
— Хто про неї чув? Мало таких. — Степанида не приховувала задоволення. — Чекай, не зривай, — зупинила Олену, що присіла коло стебла, — спочатку перехрестися тричі на схід сонця. — Й сама повернулася обличчям на схід, тричі перехрестилася, за кожним разом низько кланяючись і торкаючись рукою землі.
— Тепер ти.
Олена слухняно перехрестилася.
— Дивись, роби отак. — Пальцями розгорнула біля стебла вологий пісок і вирвала чорний корінець. — Оце воно, те, що нам треба. Тепер будеш знати, де його шукать. Але пам’ятай, Олено, — Петрів Хрест виходить із землі після Великодня й росте до Вознесіння. Потім шукай, не шукай — не знайдеш. І не всюди росте. Бачиш, — показала рукою на берег річки, — там не буде. А лише у тому місці, де вже прибувна вода починає спадати. Ану, йди до мене ближче, тільки тихо стань… — підгукнула до себе Олену, що за кілька метрів копала корінці. На сухому піску проти сонця грілася чимала гадюка. Олена вжахнулася, а Степанида легенько притримала її за лікоть. — Не бійся, слухай і дивися, що буде. — Знову перехрестилася й тихо почала говорити: —…Золоте поле, на золотому полі золота яблуня стояла. На тій яблуні сім золотих кігтів. У тих золотих кігтях сім золотих цариць сиділо. Перша — Домна, друга — Хівря, третя — Уляна, четверта — Мар’яна, п’ята — Кулина, шоста — Марина, а сьома — Домаха. Ти дома домувала, нащо ти своє військо розпускала?..
Широко розкритими очима Олена дивилася, як гадюка повернула у їхній бік маленьку голівку, якийсь час дивилася прямо в очі Степаниді, потім, ніби нехотя, поповзла до берега й довгою стрілою пірнула у воду.
— Не бійся гада, що по землі повзає, бійся його у людині, бо того можеш не розгледіти, поки не укусить, — промовила Партизанка, дивлячись на те місце, де щойно лежала гадюка.
Ішли додому, не поспішаючи. Олена уважно прислухалася до Степанидиної розповіді про дивовижну силу кореня Петрового Хреста, про те, скільки за свій вік їй доводилося рятувати людей і худоби від укусів гадюк. Розповідала Партизанка поволі, так, як розповідає учитель учневі, коли хоче якнайбільше передати своїх знань. Уже коли підходили до хати, сказала:
— І тебе, Олено, навчу всього, що сама вмію, бо мені не можна його з собою на той світ забирати. Хіба не захочеш? — зупинилася, глянула в очі Олені. — Але це важкий тягар, дитино. Не кожному по силі. Не захочеш, не ображусь.
— Захочу, — відповіла та аж затято. Замовкла, мовби злякалася своєї відповіді, потім посміхнулася.
— Тільки якось воно дивно, не віриться, коли б своїми очима не побачила. Я так не зумію, — запитливо подивилася на Степаниду.
Та й собі посміхнулася:
— У нас ще є час повчитися.
Коли зайшли у двір, почули з хати голосний плач Івана.
— Бабо, я впав, — прикульгав хлопчик до Степаниди, як тільки переступили поріг. — Через неї все, — показав рукою на ліжко, з-під якого визирало замурзане личко Марійки. — Вона мене вкусила, як я… — І замовк.
— Що ти? — замість Степаниди суворо запитала мати.
Хлопчик не відповів, тільки винувато опустив голову.
— Ну, що ти робив таке, га, Іване? — Але й без відповіді зрозуміла, коли глянула на перевернуті стільці, що лежали по хаті. — Плигав зі стільця на стілець, чи не так?
— Бабо! — обхопив Іван Степаниду за коліна і знову заплакав.
— Цить, не голоси, — заспокоювала його Степанида. — Я ось зараз роздягнуся й подивлюся твою ногу, тільки сяду, а то натомилась я, внучечок, — подивилася на трохи розпухле коліно, похитала головою. — Буде нам робота на сьогодні.
Закип’ятила воду на електроплитці, гукнула Олену.
— Дивися. Це — живокіст. Хоч і немає в Івана нічого такого, але попити тиждень цієї трави не завредить, бо з-під удару все може бути, та ще й на коліні. Багато трави не кидай, а потрошку. Влітку я покажу тобі, де вона росте. — Заварила, накрила кришкою. — Нехай настоїться, а на ніч і нап’ється. А тепер іди сюди, внучечок. Сядь біля мене на стільчику. І ти, Олено, теж сядь та візьми дитя на руки, воно зараз і засне, як я почну говорити, — перехрестилася, глянула уважно спочатку на Івана, потім на Олену. — Я Господу Богу помолюся, Пречистій святій поклонюся, Пречистая Мати прийде помагати хрещеному молитвенному Івану удару шептати… Ішов сам Ісус Христос ялиновим островом, за ним три брати. Сіклись, рубались… — Олена слухала молитву, мов казку, Іван теж дивився на бабу зачаровано. А Марійка
