Провина - Ганна Хома

— Обережно. Твоя агресія досягає верхньої позначки.

Влад подивився їй у вічі.

— Мені здається, це ти маєш бути обережнішою.

Людмила зареготала.

— Я мишей не боюся! Хочеш, просто зараз оголошу всім, що твоя кохана жіночка… нагадай мені, як її звати?

Влад не міг відірвати від неї погляду.

— Я докотилася до того, що приїхала під церкву подивитися на твою наречену!

Від нетерпіння свербіли кінчики пальців.

— А коли ти в понеділок приповз до мене просити поради, бо в тебе, бачте, проблеми з твоєю жіночкою, я ледве не вмерла зо сміху!

Від нетерпіння і щемливого очікування.

— Ти міг би обрати якесь менш закомплексоване створіння. Ти міг би обрати кого завгодно, а вибрав… у мене навіть слів нема, щоб її описати. У якому затурканому селі ти її відкопав?!

— Пані та панове! Не можна так відверто віддалятися від колективу! Колектив образиться і вип’є все пиво сам. Вам залишаться посипані маком дулі.

— Дякую, Олежику, — сказав Влад, коли Людмила, кинувши на прощання пару вульгарних зауважень, гонорово попрямувала до столу.

— Струнка, засмагла, золотоволоса, і що тим мужикам ще треба?

— Мені шкода її, Олежику, направду шкода.

— А себе — ні? Ще трохи, і мені б довелося виводити тебе зі стану клінічної смерті. Мені навіть здалося, що ти вже побачив перед собою всім відомий тунель із яскравим світлом у кінці, — і я одразу пригнався. Ні думаю, зарано тобі ще по тунелях лазити.

— Темрява, Олежику. Коли я потраплю в такий тунель, у кінці його буде темрява.

— Та ти старієш, друже мій.

— Знаєш, коли в мене з’явилася перша сивина?

— Коли?

— …Що коли?

— Як каже моя мала: ти нічого, таточку, не розумієш у сучасній музиці. Тепер я бачу, що не тільки у музиці нічого не тямлю.

І тут задзвонив мобільник. Вони всі поскладали свої телефони на лавці під стіною, а тепер усі хором зреагували на дзвінок. Усі, крім Влада.

Він сидів і цмулив пиво.

Мобільник розривався від натуги.

— Владе, ти що — оглух?! — гукнули йому через басейн.

Підійшов Олег і ткнув йому телефон під ніс.

— Ти геть розлінився. Може, твоя красуня телефонує, хоче перевірити, де ти ошиваєшся опівночі.

— У мене дома нема телефона.

— Ти залишив свою красуню увечері саму, та ще й без телефона? Рідкісна ти скотина.

— Я намагався тобі це пояснити, а ти не вірив.

— Чому ти не відповів на дзвінок?

— Вони зателефонують іще раз. Вони завжди телефонують двічі. Це як хворий зуб: хоч би що до нього прикладай, чим не полощи, він рано чи пізно дасть про себе знати.

— Ну от. А я думав, Людмила підніме тобі настрій.

Синці на пружному молодому тілі. Біляве волосся в кулаці. Задоволення від знущання…

Влад здригнувся.

— Мабуть, я піду.

— Сауна заброньована ще на годину.

— У мене мало часу. Передай Людмилі мої… вибачення?

— Скотина ти рідкісна.

Марія подивилася на годинник, — стрілки, покриті фосфором, показували пів на другу, темрява зазирала у вічі, тихенько перешіптуючись зі своєю подружкою тишею.

Марія потерла долонями лице. На підлогу впав олівець. Виявляється, вона заснула над писаниною.

Потягнувшись, вона встала, пройшла кілька метрів, тримаючись за край столу, повернула назад і повільно опустилась у крісло, в якому щойно сиділа.

Якщо вона заснула за писаниною, світло б мало бути увімкнене.

Неначе легенький вітерець провів пальцями по волоссю… Їй здалося, що вона посивіла.

«Телефон… У цьому будинку навіть немає телефона, — з жалем подумала вона і врешті-решт запитала себе про головне: Скільки часу він ТУТ?»

Темрява й тиша точно знали відповідь, але вони — ці великі змовниці — воліли не втручатися.

«І двері… Ти забула про барикади… Сіра мишка дорвалася до сиру й забула, що вона — мишка…» Бажання залізти в нірку давно не було таким сильним. Марія різко обернулася.

Не буває Абсолютної Темряви й Абсолютної Тиші. Десь застрекоче цвіркун, кіт пронизливо нявкне, крапля води зірветься з крана й розіб’ється об умивальник… Найменші часточки світла навіть у захмарену ніч знаходять дорогу на Землю, і зіниці, мільярдами років навчені це світло вловлювати, радісно розширюються йому назустріч; минає хвилина — і ти бачиш те, що досі було невидимим.

І твоя радість поступається місцем жахові…

Марія так пильно вдивлялась у кожен куток — аж голова заболіла.

Шафа, ліжко, тумбочки — все мало розмиті, ледь окреслені контури, а кутки… що ж, у кутках могло ховатися все, що завгодно.

Вона різко встала.

— Я б хотіла увімкнути світло.

Усе, що завгодно, не відповіло.

Тоді вона пішла й увімкнула світло.

Влад не встиг відвернутись, і світло засліпило його. Прикривши очі рукою, він змушений був підвестися, бо сидіти навпочіпки перед жінкою якось не пасувало.

— Я не хотів тебе лякати, просто двері були прочинені, я заглянув і… загасив світло, щоб ти не… щоб воно тебе не розбудило.