Провина - Ганна Хома

І мобільника, громи б його побили.

— Алло.

Марія швидко й із завмиранням серця ступила в темряву будинку — ніч не завжди буває з зірками і ліхтарями — але чоловік легенько притримав її за лікоть.

Вона повільно, із завмиранням серця повернулася.

— Ні, не хочу… мої батьки тут ні до чого… звідки у вас їхня адреса?

Він секунду дивився на зеленуватий екран.

— Вони хочуть дістатися до моїх батьків. — Тоді сховав мобільник і повернувся до неї. — Вони приходили сьогодні зранку сюди?

— Так.

— Як це виглядало?

— Він постійно озирався, а вона спитала: «Ви і є його жінка?»

— А потім? — вимогливо запитав він, розсіюючи рукою дим.

— Вона плюнула на мене.

— Тобто… — він жадібно затягнувся, — як плюнула?

Навіть у темряві було видно, як шарпається, блимає, майже зникає вогник у його очах.

Усі казки чомусь закінчуються весіллям. Далі додумуйте казку самі.

— Нормально.

— І ти мовчала?

— Вони одразу повернулись і пішли. Мали досить… піднесений вигляд.

— У них… у них з’явився новий… компромат.

Руки його тремтіли. Сутінки навісніли, мов голодна мошкара, обліплювали собою все довкруж.

Її губи самі промовили:

— … «буде видно і в темряві…»

— Що?

— Я завжди божеволіла від гарних слів, я могла повторювати їх тисячу раз, вони запам’ятовувалися наче самі собою…

Йому було важко перейти від своїх думок до її роздумів, він струсив попіл і подивився в ніч — напевно вирішив, що нема чого слухати жіночі балачки, але запитав для годиться:

— І що ж це за слова?

— «Крізь прочинену браму з подвір’я ступить світло босоніж на стежку, щоб назавжди відійти від нас, але буде видно і в темряві, що в Тебе втікаюча тінь…» — Грицько Чубай.

Він хвильку подумав, потім знизав плечима:

— Набір слів.

— Я знала, що тобі сподобається.

Влад мовчки втупився у жінку. Акведуктус церебрі![13] Через цю темряву не розбереш, чи вона сміється з нього, чи говорить серйозно. Але, але, але — як казала його колишня коханка — вона знову нічого не запитала про головне.

І він знову, як останній зрадник, сам усе розпатякав.

Ну, не все звичайно, а так, у загальних рисах: є дещо пов’язане з минулим… дещо дуже особисте… вони хочуть відкрити це особисте широкому загалу…

Підозрював, що вона зрозуміла значно більше, ніж хотілося б йому.

А під кінець мовила: «Ой, я ж маю стільки прасування!». — І шаснула всередину.

Він іще трохи потовкся на сходах і теж пішов досередини.

І вже зачиняючи двері, побачив, як зменшується смуга світла, що рвалося з передпокою на стежку, і як згущується довкола нього темрява. У певну мить йому захотілося залишити двері відчиненими, а світло — увімкненим, але вже через хвильку він посміявся з цього.

Біда шаснула досередини. Була мить, коли вона подумала, що їй доведеться заночувати на подвір’ї. Від цієї думки в неї аж шерсть стала дибки. Але все владналося.

Люди рідко прислуховуються до свого серця.

Ілона відвернулася, ледве стримуючись, щоб не розтрясти браму, в яку вчепилась обома руками і ніяк не могла відірватись.

Блукаючи містом, як зомбі, не бажаючи ночувати в квартирі разом зі старушенцією і сморчком, вона несподівано для себе опинилася на знайомій вулиці і здригнулася, побачивши, як ударило світло з дверей знайомого будинку… і загадала: якщо це світло не згасне і ці двері не зачиняться, поки вона порахує до десяти, то вона увійде туди і все їм розповість, починаючи з подій минулої п’ятниці, коли вона вмирала з цікавості, причаївшись у себе в будинку на сходах вище поверхом і намагаючись не пропустити появи маминого ухажора, — першого на її пам’яті ухажора, якого мама запрошувала до себе в гості, бо зі всіма іншими зустрічалася на їхній території, боячись, щоб хтось із них не побачив, яка в неї доросла дочка, — а розповівши все, запитає у них: «Ви все це підстроїли, чи не ви?»

Вона дуже швидко рахувала до десяти, справді, дуже швидко, але, але, але… двері замкнули, світло вимкнули, тьопай, Ілоночко, куди знаєш, а нам не заважай.

«Не надійтеся, уроди, ми ще обов’язково побачимося!»

Омлет підгорів.

Вона відвернулася лише на хвилинку — вночі вимкнули електроенергію, холодильник потік, і треба було повитягувати продукти — а краї омлета за цю хвилинку вкрилися чорною каймою.

Марія швидко відставила пательню. Давно в неї ніщо не підгорало.

— Що в нас сьогодні на сніданок? — чоловік увійшов швидким бадьорим кроком і заглянув їй через плече. — Що це за різнокольорова штукенція?

Марія стиснула ручку пательні.

— Це такий омлет? З помідорами, ковбасою і перцем? Перший раз такий бачу. Де мій улюблений кришталь?

Він витяг дві широкі кришталеві салатниці й потягнувся за виделками.

— Ми живемо, як справжні буржуї.

— Я приготую новий! — Марія відсунула пательню і метнулася за продуктами.

— Що новий? Омлет?

— Я швидко. Ти встигнеш на роботу, не хвилюйся.