Провина - Ганна Хома

Марія випростала руки… наосліп блукаючи вітальнею, натикаючись на меблі, вдаряючись у стіни, нутром передчуваючи, що ось-ось наштовхнеться на старе крісло з подушками, а розплющивши очі, побачить темну вітальню й постарілу за багато років людину…

Марія розплющила очі.

Кімната, повна світла. Свіжий вітер бавиться її волоссям. Білий ворс дражнить оголену шкіру.

Вона рвучко закуталася в покривало й сіла, підібгавши під себе ноги. І тільки тоді відважилася глянути на чоловіка, що стояв біля відчиненого вікна і припалював цигарку.

«От так… треба ж… — ні до складу, ні до ладу подумала вона. — Треба ж…»

Влад зіщулився від свіжого вітру, але вікно вперто не зачиняв, сподіваючись, що ця свіжість хоч трохи його остудить. Ще зовсім недавно нудьга штовхала його в дорогу, а зараз…

Напівсон-напівдрімота — як завжди в такі моменти — оповила його м’яким ворсом, — заснув би зараз навіть на голій землі.

Але з власного досвіду знав, що жінок така поведінка чоловіків страшно бісить. Їх у такі моменти чомусь тягне на балачки про високе й вічне, і спробуй тільки під час цих балачок розслабитись і ненароком захропти, — тебе одразу розштурхають і повідомлять, що всі чоловіки — тварюки й егоїсти.

Ніби не можна зачекати з таким повідомленням до ранку?

Жінка за його спиною мовчала й невідомо що думала, тому він знову й знову вдихав дим цигарок, рятуючись від цієї невідомости.

— Третя година ночі… — раптом мовила вона. — Ти ще спати не хочеш?

Влад підскочив від несподіванки. А коли ж тоді про високе й вічне?..

— Стривай, стри-вай… — Він струсив попіл просто на підвіконня і знову затягнувся, вдивляючись у далечінь.

«Стривай, нудьго, я ще не весь твій…»

— Я не зрозумів: ти… в порядку?

Вона відбивалась від нього так несамовито, що в якусь мить він налякався і відступив, але вона одразу ж, не розплющуючи очі, простягла до нього руки…

— Вибач мені.

Це сказала його жінка.

Вона сказала йому «вибач».

Влад раптом виявив, що запалена цигарка, яку він щойно тримав у руках, переламана начетверо і, не гаючи часу, вибив із пачки наступну.

Усі вогні, які він коли-небудь запалив у своєму житті, не були варті ламаного гроша.

— Ти нічого поганого мені не зробила, — видушив він із себе і раптом зрозумів: вона СПРАВДІ нічого поганого йому не зробила.

— Я втратила над собою контроль…

«Втрата КОНТРОЛЮ… Буває. Але ще не зараз, нудьго, ще ні…»

— А ти ніби не здивований…

— Я чекав… чогось подібного.

Вона мала б запитати «чому?», але не спитала.

А він курив і згадував ранок понеділка, перший тверезий ранок після весілля, коли він прокинувся на нерозкладеному дивані з мізерними слідами алкоголю у крові і мерзенним відчуттям глобальної катастрофи душевного масштабу; а потім прийшло героїчне рішення піти проконсультуватись у фахівця з душевних катастроф, а простіше — поплакатися на плечі одногрупниці, яка йому давно не лише одногрупниця; і її пафосні слова згадував: «Барикади — це одна з форм прояву базової недовіри до світу»; і її губи біля своїх губ: «Будь обережний із такими жінками. Вони навіть удава можуть затягти у мишоловку…»; і нудьгу, яка, махнувши лапою, дозволила йому побути у жінки-психотерпапевта трохи довше, ніж він планував.

А чом би й ні?

Але навіть там — в обіймах копії, якою він хотів підмінити оригінал, сподіваючись при цьому, що сам цієї підміни не помітить, — йому не давала спокою недоречна, нікому нібито не потрібна цікавість, яка шкрябала його зсередини кігтиком і вказувала на забарикадовані двері: що там, як ти вважаєш?

Ця цікавість ходила за ним удень і вночі, на роботі й на гулянках, нудьга проганяла її геть, але вона не здавалася — така звична дитинству цікавість перед усім невідомим, яка маліє в міру того, як невідомого у світі стає все менше.

Уперше побачивши свою майбутню дружину, він зазначив про себе, що вона ні на краплю не схожа на Зоряну. Побачивши її вдруге, вирішив, що вона не становитиме для нього загрози.

Побачивши її утретє, він запропонував їй одружитися. Чом би й ні?

«Знали б ми, де впадемо, соломку б постелили, так, куме?»

Стабільно натикаючись у своєму домі на незнайому дівчину, він щоразу очікував нападу й дивувався, коли його очікування не справджувалися.

Спробувавши висловити те, що його тривожило, він не почув у відповідь порад чи рекомендацій і одержав можливість робити те, що вважав за потрібне.

Звільнений від страху втратити її, що в народі чомусь вважається однією з ознак кохання, він міг спокійно займатися своїми повсякденними справами.

Вона не заважала йому жити — і це дивувало його найбільше.

Через тиждень після весілля вона була для нього загадкою, ще більшою ніж до весілля. І ця загадка врешті-решт дісталася його свідомости й поставила там великий знак питання, відсунувши вбік усі інші нерозгадані загадки Всесвіту.

Але чому ж вона мовчить…

— Дай мені сигарету.

Отакої…

— Що?

— Сигарету дай. Будь ласка.

— Ні-і, — покрутив він головою. — Тільки не це. Ти не куриш.

— Ніколи не пізно почати.

— Ти не куритимеш.