Провина - Ганна Хома
Він схопив відставлену пательню.
— Я хочу цей омлет. Він так на мене дивиться…
— Він підгорів, почекай хвилинку.
— Хто підгорів? Омлет? Ну, ти не знаєш, що таке підгорілий омлет. От у мене колись омлет підгорів по-справжньому, по-студентськи. Лишився тільки тонюсінький шар вугілля. Зате в кухні було стільки диму, що комендант викликав пожежників. Увесь гуртожиток падав від сміху… крім мене, звичайно, і коменданта.
— Але…
— Сідай. Я сьогодні замість офіціанта…
Влад розрізав омлет на порції і почав викладати у тарілки. Жінка кілька разів поривалася встати, спостерігаючи за його рухами, і лише коли він сів, сама взялася за виделку.
— Шикарний омлет.
— Неправда.
— Чому неправда? — проговорив Влад із набитим ротом.
— Насправді він тобі не сподобався.
— Я краще знаю. А… якщо б не сподобався, то що?
Вона роззирнулась.
— Я забула витягнути серветки, — і зірвалася з місця раніше, ніж його набитий рот спромігся щось промовити. — Ось, прошу.
Змушений був відставити виделку. Як інші чоловіки дають собі раду з жінками?
Перед очима з’явилися світлини із зображенням тіла, вкритого синцями. Можна, звісно, і в такий спосіб..
Влад зусиллям волі запакував світлини назад у конверт.
— Що страшного могло б статися, якби мені не сподобався омлет?
Він подивився на неї і машинально взявся за виделку.
Марія істерично розсміялась і поспішила прикрити рот долонею, але, роззирнувшись довкруж, раптом помітила, що кухня ІНША, і чоловік за столом сидить інший, а вона, виявляється, добрий шмат сьогоднішнього ранку провела у своєму минулому, вона провалилася туди блискавично й одразу, як тільки побачила, що омлет ПІДГОРІВ.
Опустивши руку, Марія підійшла до столу впритул, вчепилася руками в стільницю, нахилилася до чоловіка і рівно мовила:
— Слухай, Бармак, не приставай.
А тоді неквапом вийшла на терасу і спустилась у сад, вкрай знахабнівши, самовільно відклавши на потім варіння кави й миття посуду, кусаючи губи, щоб часом не обернутись і не побачити, що вона жорстоко помилилась, і все залишилося по-старому.
Давній її страх погрожував пальцем з-поміж яблунево-сливово-вишневої розмаїтості дерев: «Тебе не для того так довго тримали на ланцюгу, щоб ти тепер гуляла, де тобі заманеться і коли заманеться…»
Чоловік надійшов, коли вона зупинилася під виноградною аркою.
— Твоя вода, — він подав їй кришталевий келих мінералки, а сам ковтнув з такого ж келиха каву. — Я ж казав, що сьогодні я замість офіціанта.
Опустивши очі і притулившися спиною до каркасу для винограду, жінка пригубила воду й мимохідь стулила губи, збираючи з них краплі вологи, і… стала схожою на себе звичайну.
Але, але, але… він був свідком і його не проведеш, він бачив на власні очі, як сіра шерсть хатньої мишки в одну мить злізла з неї, і чорна кішка глянула на нього чорними очима — справжня, дика, невгамовна кішка, яка гуляє, де їй заманеться і коли заманеться… Зачувши небезпеку, нудьга кинулася йому на груди, і він закашлявся, розливаючи каву, обпікаючи пальці, вчуваючи крізь кашель її тихий тополиний голос: «Не забувай про мене, я все ще ту-у-ут…»
— Я… ми сьогодні… сьогодні увечері, — відкашлявшись, Влад ніяк не міг унормувати дихання, — збираємось у сауну… з компанією… Не чекай мене на вечерю…
Жінка коротко кивнула. Знову думала про щось своє, недоступне йому.
Думати корисно. Якби у нього був час подумати, він би ніколи не одружувався, не образив би Зоряну, не завернув би з дороги, що вела у далечінь…
Якби він мав час подумати й усе змінити, то ніколи б не дізнався, як шикарно смакує кава з кришталю…
Думати шкідливо.
…Занурюватися після розпеченого повітря у холодну воду — справжнє самогубство.
Влад сидів у кріселку на дальньому кінці басейну, попиваючи пиво і спостерігаючи за дівчатами, які з вереском стрибали у воду, здіймаючи стовпи бризків.
Не любив він контрастів, але посидіти й попити пива у добрій компанії — хто б відмовився?
До бортика підпливла Людмила. Вибілена пергідролем, — чи чим вони там мордують своє волосся? — вона скидалася зараз на мокру облізлу курку.
У Зоряни волосся було дозрілого пшеничного кольору, натуральне, пишне, хвилясте. Напевно, він шукав когось такого, як вона, а знайшов тільки її штучний замінник.
— Нудьгуємо?
— Ні, я думав про тебе.
— Це тішить.
Вона вилізла на бортик, жестом показавши, щоб він подав їй рушник.
Занадто часто він подавав їй рушник — чомусь, ідучи у ванну, вона завжди забувала його прихопити. А нудьга зробила свою чорну справу: всі складки і зморшки виразно проступили на її тілі, немов він дивився на неї крізь лупу.
— Ти ж не знаєш, ЩО я про тебе думав.
— Чорні думки? Це якраз за моїм фахом. Викладай, що в тебе на душі.
— Ти не вмієш зберігати чужі таємниці. Та й свої теж.
— Звідки така агресивність? За десятибальною шкалою я поставила б тобі вісім балів. Для флегматика вісім балів агресії — те саме, що для холерика стадія жбурляння тарілок.
— Нема чим жбурляти. Всі тарілки давно розбиті.
— От тобі й медовий місяць.
— Мені не подобається твій тон.
— Дев’ять балів. Ти завжди такий стриманий у своїх оцінках, а тут…
— Ти можеш просто посидіти, не займаючись розкладанням мого я на полички?
