Провина - Ганна Хома
— Не повернулася, — луною відізвалась його жінка, ніби думала про те ж саме. «Марія,» — поправив він себе, але хіба можна називати жінку Марією? «Маріє, де мої шкарпетки?» — ні, не звучить. Батьки зазвичай скорочують імена своїх дітей, але до його жінки не пасувало жодне пестливе ім’я… чи може він жодного разу не спробував?
І раптом Влад стрепенувся: вона теж ніколи не назвала його на ім’я. Дивна у них сім’я. Ненормальна. Влад витяг мобільник. Правильно, розряджений.
— Треба купити тобі телефон, — сказав і пішов заряджати свій.
Через годину він подзвонив у довідкову, дізнався номер телефона, — коли знаєш прізвище й адресу, номер телефона дають без проблем, — але ніхто не відповідав. Гудки йшли і йшли у безвість. «Зоряни Короленко немає вдома, — казали гудки, — і не буде, не буде, не буде…»
Він ніколи не думав, що почуття вини таке болюче.
7. П'ятницяМарія забрала посуд зі столу.
Її чоловік явно програвав у невидимій для неї боротьбі. Сьогодні він їв без апетиту й пішов на роботу неголеним.
Треба поквапитися. Двадцять два роки за спиною, а вона ще нічого у житті не встигла. А можливо, і не встигне.
Коли у двері подзвонили, вона майже не злякалася.
— Григоровичу, — пані Ніна затиснула рукою слухавку. — Той самий, що вчора. Сказати, що вас нема?
Влад ледве не розсміявся. Він явно програвав у цій боротьбі.
— Ми сьогодні зранку приходили до вас додому і бачили вашу жінку.
Дідуля чекав реакції на своє повідомлення.
— Ну то й що?
— Ми подумали, що їй теж цікаво було б прочитати цей щоденник.
Влад прикрив очі рукою. Коли він нарешті виспиться?
— І що далі?
— Особливо ті місця, де наша невістка докладно описує… ваші зустрічі.
— Я питаю, що далі?
— Але ми не дали їй почитати… поки що.
«Поки що, поки що, поки що…» — повторили гудки.
— Ви мені не подобаєтеся, Григоровичу.
— Це не смертельно, Нінок. Я сам собі не подобаюсь, і нічого, живу.
— А як там Марійка?
— Мабуть, добре.
— Це мені ще більше не подобається. Я збираюся до вас у гості.
— Може, краще я до вас? Чоловіка з дітьми випровадимо на море…
— Я просто сьогодні збираюся до вас у гості.
— Хіба можна приходити в гості без запрошення?
— Мені можна.
…Влад стояв на терасі, докінчуючи другу за сьогодні пачку цигарок. Жінки сиділи на кухні, щось жваво обговорюючи.
Минув рівно тиждень від минулої п’ятниці. Ніби нічого страшного й не сталося за цей час, але оті дрібниці — маленькі капосні дрібниці, мов білі волохаті пушинки лізли в очі, ніс і рот, і він усе частіше кашляв, особливо зранку, і хоча голос медика твердив йому, що все це від нікотину, інший голос — скрипучий голос нудьги шепотів, що вже настав час скинути маску і дозволити вовкулаці остаточно перемогти в собі нормальну людину.
Але кілька недовершених справ вимагали завершення.
Перша справа — щоденник, друга справа — Ілона, третя справа…
Влад обернувся. Ні жінки, ні пані Ніни у кухні не було. Викинувши щойно припалену цигарку, Влад перетнув кухню і вийшов у коридор.
Треба поквапитися. Часу майже не лишилося.
Двері на протилежному кінці коридора відчинились.
— Я показувала тьоті Ніні свою кімнату, — проказала жінка одразу, як тільки помітила його, і додала, дивлячись через увесь коридор прямо йому у вічі: — Їй сподобалося тут.
Влад рушив до них.
— Вам справді сподобалася моя халупа, Нінок?
У коридорі нагромаджувалися сутінки, але світла ніхто не вмикав. Його медсестра, поважна пані Ніна, стояла мов укопана, і щось не видно було радості у неї на виду.
— В-ви живете, як справжній буржуй.
Марія дивилась, як її чоловік ішов коридором їм назустріч, і відчувала, як тремтить поруч її колишня бойова сусідка, а коридор був довгий, наполовину затоплений сутінками, та чомусь ніхто не вмикав світла.
Не надавалася тьотя Ніна в союзники, не вміла приховувати істину, всі почуття одразу відбивались у неї на обличчі.
— …Дивно, — сказав чоловік, коли вони провели її за поріг. — Чому вона так заквапилася йти?
— Вона згадала, що їй треба забрати дочку з танців.
— Наскільки я знаю, студія від них недалеко, і її дочка завжди приходила з танців сама.
— Тепер вона вирішила забирати її щоразу.
— Мудре рішення.
Марія повернулася до дверей — треба помити посуд і попрасувати випрану білизну — але завмерла, прикипівши поглядом до маленького вогника, який зблиснув у руках її чоловіка, і хоч чоловік одразу закрив його від вітру долонею, вогник шарпався, блимав, майже зникав, і було так важливо і так важко вберегти цей сірниковий вогник від загибелі, що вона майже перестала дихати.
Цигарка зайнялася, випустивши цівку диму — і рука коротким рухом загасила сірник.
— Забув купити запальничку, — пояснив чоловік, затягуючись і вдивляючись у далечінь.
У наростаючих сутінках кінчик цигарки розжарювався все яскравіше і яскравіше, і невдовзі нічого більше не залишилось, окрім вечора і цього маленького незгасного вогника.
