Провина - Ганна Хома

— Але ж правил нема.

— А я диктатор: хочу — скасовую правила, хочу — встановлюю… Краще… краще розкажи мені…

Це вирвалося само собою. Він злякано замовк, але був певен, що вона добре зрозуміла його. У її присутності був нездатен втримати язика за зубами.

Питається чому, якщо вона ніколи ні про що не запитувала.

— Тобі буде нецікаво, — глухо обізвалася вона через добрий шмат часу.

— А раптом..?

— Забирайся звідси, Бармак. Іди, куди там треба тобі йти. До свого психотерапевта, наприклад…

Влад завмер.

І як це вона здогадалася? Нюх у них на ці справи, чи що?

«Скільки б ми, куме, не вчилися, все одно дурнями помремо. Факт».

— Жінки люблять ревнувати… — почав він здалеку.

— Мабуть…

— Це в їхній натурі — робити з мухи слона…

— Напевно…

— А все тому, що самі теж не проти стрибнути в гречку. Майже в кожному анекдоті, коли чоловік повертається додому, кого він застає? Отож-бо. А народ як скаже, так зав’яже…

Щось він занадто розійшовся.

— Хай буде так.

— Тобто як — так? Хіба ти не повинна їх захищати?

— Кого їх?

— Жінок.

— Чому?

— Ну… всі так роблять. Оця ваша… як її… жіноча солідарність…

— Я не можу захищати всіх жінок.

— Чому?

Десь тут ховалась якась каверза, але де?

— Тому що я не знаю всіх жінок. Я можу говорити тільки про тих, кого добре знаю. Та й то тільки в певному конкретному випадку.

— Отже, ти визнаєш?

Головне в захисті — напад.

— Що я маю визнати?

— Що жінки теж багато в чому винні. А ви все спихаєте на чоловіків.

— Я не люблю узагальнень. Є різні чоловіки і різні жінки.

— Ну так, звісно, але є ціла наука, яка вивчає відмінності між чоловіками й жінками, і, повір мені, ми дуже різні за натурою.

— Усі говорять тільки про відмінності. Але мусить бути в нас і щось спільне. Чомусь про це не говорять.

— Гм… Конкретно — у нас?

— У жінок і чоловіків. Що на це кажуть психотерапевти?

Отакої. Вони б уже мали бути за кілометр від цієї слизької теми.

— Звідки ти… гм… знаєш Людмилу?

— Вона підходила до мене на весіллі. І відрекомендувалася.

На весіллі він не бачив нічого, крім горілки. Ну і що далі? Жінка мовчала. Потайки зітхнувши, Влад приречено обернувся…

Волосся вибилося з хвостика, ворсиста ковдра сповзла з оголених плечей, а очі закрила тінь від вій.

Зате усмішка…

Пачка цигарок випала з рук.

Давно йому так не усміхалася жінка. Неначе кішка, що поїла сметани…

Він кашлянув і нахилився за цигарками, відчуваючи себе трагічно юним вісімнадцятирічним студентом, що захоплено блукає містом у пошуках пригод… рвучко випроставшись, він зачинив вікно, залишивши лише кватирку, і взявся навпомацки шукати на підвіконні сірники.

Краще дивитись у далечінь. Безпечніше.

— А нічого не було, — несподівано відказала жінка за його спиною. — Я тільки була свідком. Тільки свідком.

Пачка знову випала йому з рук. Добре, що цього разу — на підвіконня.

— Свідком чого?..

— Зґвалтування. Я примудрилася прийти у недоречний момент.

Знову він не міг припалити. Не можна пити стільки кави. Краще валер’янку… Або цикуту.

— І що… ти бачила?

— Мало що. Було темно, ніч. Невиразний силует і… розпростерте на землі тіло.

Тіло у синцях. Чорне волосся в кулаці. Задоволення від…

— Силует? Ти його добре бачила?

— Ні, звичайно. Усе тривало лише мить. Він повернув голову — і наші погляди зустрілись. Але було темно…

Вона відповідала чітко і бадьоро. Занадто бадьоро.

— Як він… виглядав? Ти щось розгледіла?

— Шапка, куртка… Була зима і темно, я ж казала…

Страх, мов потяг, набирав обертів, стукаючи у грудях.

— І ти б його зараз упізнала… якби зустріла?

— Ні. Це трапилося шість років тому. Ми бачилися лише мить. Темно було.

Вона так часто повторювала оте «темно було», що йому стало не по собі. Багаторічне спілкування з психотерапевтом дечому його таки навчило.

— А він… він би тебе впізнав, скажімо, десь на вулиці?

— Ні, не впізнав би. Темно…

Нудьга вхопила його за горло. Він закашлявся. Тоді загасив цигарку, підійшов до ліжка й сів.

Спершись підборіддям на коліна, вона невідривно дивилася на нього. Що думала, кого бачила перед собою?..

— Ти повинна бути обережнішою.

— Не говори мені про обережність. Я не хочу про неї чути. Мене нудить від цього слова.

— А… чого ти хочеш?

Вона раптом перестала дихати. На довгу мить.

— Десерт. І коктейль. І щоб з тобою…

— Нема питань.

Нічний клуб «Аеліта» охороняла «тридверна шафа» з голеною головою і в безрукавці поверх футболки.

— У вас десерти є? А коктейлі? — запитав у