Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова
Підвівся адвокат.
— Я б хотів почути, — звернувся до Олени, — тут свідок мого підзахисного каже, що ваша перша дитина народжена невідомо від кого, а можете ви назвати її батька?
З місця схопилася Анастасія Гнатівна.
— Як ви смієте! — крикнула на весь зал. — Яке вам діло до першої дитини?! От тебе дійсно, — тицьнула рукою в бік Володимира, — такого христопродавця, треба посадити у клітку й показувати людям. Мало, що рідної дитини зрікся, ще й ту зачіпаєш. Брешеш! — посварилася на нього пальцем. — Цей суд до лампочки, бійся, сволото, Божого суду.
— Сядьте! — гримнула на неї суддя. — Вас зараз виведуть із залу, якщо будете себе так вести.
Гнатівна замовкла, але не сіла. Стояла і важко дихала, намагаючись вгамувати обурення.
— Я кажу — сядьте! — наказала ще раз суддя.
Жінка з болем глянула на Олену і сіла.
— Скажіть, — суддя надягла окуляри, які лежали перед нею на столі. — Ви можете відповісти на запитання адвоката?
Олена мовчала.
— Я ще раз повторюю…
— Не треба повторювати. — Олена подивилася в очі судді, та за окулярами не побачила їхнього виразу. — Я не знаю, хто батько моєї першої дитини.
У залі реготали. Особливо голосно сміявся Аркадій Іванович, аж обличчя почервоніло, а на очах виступили сльози. Сміявся і Володимир, але тихо, боязко. В цю хвилину бліде його обличчя ще більше зблідло. На мить погляд ковзнув по Олені, яка була зараз посміховиськом для його рідні. Ковзнув — і мов опікся: колишня дружина стояла байдужа і навіть не намагалася сховати свого презирства до того, що відбувалося навколо неї.
— Ти, Олено, програла, — сказала їй Гнатівна, коли суд пішов на нараду.
— Ні, — хитнула та заперечливо головою. — У моєї доньки немає батька, і я більше не зустрінуся з цими людьми.
Вирок дійсно був не на її користь. Вона взяла рішення суду й пішла реєструвати дитину як мати-одиначка.
Не відтягуючи й дня, пакувала речі. На залізничному вокзалі замовила невеликий контейнер і чекала своєї черги.
— Ти, Олено, даремно їдеш Бог знає куди. І де житимеш? Може б, і справді поверталася до батьків. Біс із нею, з тією Любою — та лярва, схоже, ще довго буде по світу волочитися. — Останні дні Анастасія Гнатівна засиджувалася в Олениній кімнаті, брала на руки Марійку, мовби грілася біля теплого дитячого тільця.
— Ні, Гнатівно. Хлопець росте. Зараз якщо придивитися, то видно, що й крихти Любині побрав. Навіть родимка над бровою, як у неї. А що далі буде? Якось житиму. Між людьми не пропаду. А ви приїжджайте, бо для мене ви дуже рідна.
І справді, Гнатівна для Олени була дорогою людиною, єдиною, хто знав про неї всю правду і з ким вона могла говорити, не криючись. Зовні груба, насправді чутлива і нетерпима до несправедливості.
— Приїду. Думаєш — ні? — Жінка змахнула з очей сльози. — Через рік піду на пенсію, і що мені тоді робити у цьому Києві? Буду твою Марію няньчити, город обробляти. Я, Олено, в селі виросла й на фермі колись працювала. Це тепер Анастасія Гнатівна, вдома я була просто Настя. А, бач, доля закинула у місто, і сиджу у цьому гуртожитку, мов курка на сідалі, живу чужим життям, а свого немає. Та що вже тепер жалкувати, як моє згори покотилося. Це тобі жити й жити, а може, доля й посміхнеться…
— Або ще більше насміється, — невесело пожартувала Олена. — Але то вже як буде.
Наближався день від’їзду. Жовтень того року був теплим, без дощів. Бабине літо чіплялося за гілки дерев, сухе бадилля, летіло в обличчя. Олена сиділа на лаві, неподалік гуртожитку, немовля спало у колясці. Замислено дивилася на сонне личко, коли відчула на собі чийсь погляд. Підвела голову, але поблизу нікого не побачила. Обернулася. Володимир стояв біля тролейбусної зупинки й дивився на неї. Мабуть, їхні погляди зустрілися, та через чималу відстань важко було щось помітити в очах Олени. Тільки зрозумів, що жінка його побачила, але нічого не відбилося на її обличчі. Вона відвернулася, як йому здалося, байдуже, поправила щось у колясці й знову сиділа, ніби його і не було зовсім. Якусь мить вагався, чи підійти, натомість повернувся і поволі пішов, шукаючи у своїй душі якогось виправдання тому, чого приходив.
Переїзд на нове місце для Олени був безболісним. Село, не дуже велике, розкидане на околиці й хутори, їй сподобалося. Хати стояли купками, по кілька садиб, і зовсім близько одна від одної. А потім — долини, що навесні наповнювалися водою, влітку заростали травами й квітами, спочатку встилалися жовтим килимом, а далі розцвітали усіма кольорами веселки. За долинами, у вербах, потонула наступна купка хат, потім — іще. Верби росли по боках вулиць, по долинах і видолинках, наче сторожі, стояли при в’їзді у село, що так і називалося — Вербівка.
Коли вперше приїхала сюди, все купалося у жовто-зеленому кольорі листя, яке осипається із верб лише з першими заморозками. Ішла вулицею до колгоспної контори й відчувала несподіване внутрішнє родство з лелечим гніздом, що вже зачахало в осінь без пташиного тепла, з невеличкими вікнами сільських хат, які, наче малі діти, що зустріли чужого, відверто зацікавлено дивилися на неї. Ніби даючи їй дорогу, збоку притулилися колодязі-журавлі. Вдома давно вже не було таких, і Олена спочатку здивувалася, не помічаючи, що й тини тут з лози, і свідчили вони не про заможність вербівчан.
Петро Семенович, років під сорок, голова колгоспу, довго роздивлявся її документи. Сидів над столом замислений, вирішував, що йому робити. Важко зітхнув, пильно глянув на Олену.
— Агрономи позаріз нам потрібні, але ж… — розвів руками, — у вас дитя зовсім мале й жити ніде. І в мене немає житла.
Олена розгубилася, якийсь час сиділа мовчки, розуміючи, що їй відмовлено, потім простягла руку по документи, але Петро Семенович несподівано накрив їх своєю долонею, глянув на Олену спідлоба й не дуже привітно промовив:
— Бачу, ти гаряча. А тут гарячкувати нічого. Житло знайдемо — он у старої Партизанки поживеш на квартирі. Вона прийме, ще й за дітьми подивиться. Поїдемо зараз до неї, поговоримо. Ти ж іще сама приїхала? — Олена мовчки кивнула головою. — Тоді поїхали.
Вона слухняно підвелася і слухняно пішла за майбутнім своїм начальником, якому хотілося, щоб ця блакитноока агрономша просилася
