Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
— Це пісня про любов та її відмінності… А бляха — щоб знати, чи жене вітер сюди човна з наказом про моє звільнення… про прощання з тобою. — Він і сам не знав, як то воно в нього закучерявилося, що ця юна казашка стала йому такою близькою. І він уже ладен був зламати свій флюгер і забути про десять років чекання волі. І вже став на камінь і поліз той вітровказ знімати з високої палиці, але раптом завис у повітрі однією ногою. Трохи вище його голови розвівалася Катина волосина. Він захотів її ухопити, не ховаючись, а вона вислизнула й полетіла в море. А коли обернувся, то побачив цілком неочікувану картину: Катя сиділа на землі біля розкиданої нею карти України й Мангистау. Вона була лиха та грізна. Тільки її безсила поза виказувала глибину розпачу.
Шевченкові спересердя забракло слів.
А дівчина замість того, щоб вибачитися, почала його сварити:
— Ти путаеш свій родина з Мангистау!
— Чому? — не чекав такого наступу Тарас і знайшовся, як відповісти, тільки цим куцим словом.
— Потому что Украин більше Мангистау. А у тебе вони равний! І путь на карті до твій родина длиньший… А ето не так…
— Перебільшення відстаней через нетерплячку чекання. — Шевченко підійшов до дівчини впритул.
— Еті слова я вже не понімай! — Катя розчулилася і знітилася. Вона теж не могла собі пояснити, чому їй стало прикро і гірко від усвідомлення того, що її покине цей пристаркуватий молодик. Про таких у них казали: ескі бала — стара дитина. Він їй подобався. І вона відчувала його таїну та правдивість. Він ненавидів брехню. І за правду готовий був умерти. І це вабило її. Тягнуло до нього… Їй давно бракувало чоловіка, ще відтоді, як загинув її суджений, а з її тюбетейки, як кажуть казахи, «впала пір’їна незайманості». І трапилося це півроку тому. Але вона наче ще не розібралася, чи любить Тараса, чи ні. І щоб спинити його, вона затанцювала і заспівала пісню про дівчину Камажай:
Басында қамажайдың бір тал укі Айрылып қамажайдан болдым кулкі Айрылып қамажайдан отырғанда Келеді қай жерімнен ойын-кулкі Ахау хайлилайым, лилилайым, Қамажай қалдың кейін сәулетайым.[58]Танцювала Катя так граційно, так витончено, наприкінці витягнувши шовкову рожеву хустину і зробивши з нею кілька па, під час яких та хустина неначе сама злітала вгору, як птаха, а потім лягала дівчині на плече, що Тарас від захоплення занімів. І перше, що він сказав:
— А чому пісня від імені чоловіка, а танцює дівчина?
Катя спершу присіла на колінах на кам’янистий ґрунт, а потім сказала:
— Того, шо коли молодая казакші танцює, то вона чує пісню мужичини, шо покинув її, яку співає сама, і од того ше більше страждає.
Зачарований Шевченко сів біля неї. І тільки зараз помітив, що обриси України і Мангистау Катя, танцюючи, накреслила непомітно ногами в піску так, як вони в нього й були.
— Ось… родина твій на мєсцє… Но ты нарисовал её слишком далеко… Может, ты не хочешь уезжать? — проговорила Катя, беручи в руку кістку осетра, які тут валялися щокроку на березі. Цією кісткою Катя провела лінію в блакитному піску.
— Що це? — спитав Тарас, показуючи на кручену лінію.
— Ніпро, — відказала дівчина, поклала череп осетра біля закруту річища Дніпра і продовжила: — Тобі сюди!
— Дніпро!? — розреготався Шевченко. — Так мені ж не туди.
— Ти не хочеш у Палтафа? — здивувалася Катя.
— А звідки ти про Полтаву знаєш?
— Від контробандитя… А шо, Палтафа плюгавий город?
Шевченко обережно взяв у неї кісточку осетра й випадково торкнувся її руки. Вони завмерли обоє. Дівчина руку не прибирала. Вони дивилися одне на одного. І їм здалося, що то було нескінченно.
А насправді тривало рівно стільки, скільки позіхав задоволений новим хазяїном у подобі Шевченка пес Філя, він же Круглий Шарик. Не відаючи добре, що з тим новим почуттям робити, Тарас відвів руку і сказав:
