Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— Чого ж, разумію. Уїхать надумал, а карту ні так нарісовал.

— А ти можеш краще?! — розсердився Тарас і пішов до вітровказу, який не крутився і спустив носа.

— Адай не рисует, Адай помнит, — відповіла Катя і багатозначно приклала до лоба пальця.

Вітер затих, і це найбільше тепер турбувало Шевченка.

— А бляха тобі зачєм? — спитала обережно дівчина.

Тарас озирнувся через плече. Катя стояла неподалік і мило усміхалася.

— Щоб ти сміялася і розказала іншим, — пробурчав він.

Йому все ще здавалося, що Катя збиткується з нього. І вона вгадала його думки та відкрито сказала:

— Я з тебе не сміяйся. Я тебе уважай.

Однак Шевченко їй досі ще не вірив. Тоді казашка висмикнула з косички довгу волосину, завинула на вказівний палець, піднесла вгору і сказала:

— Вось! Замєсто бляха!

Довга волосина поволі захилиталася на ледь чутному леготі. А Тарасові від того, як Катя вминає свого язика, аби заговорити українською, стало смішно. І щоб не образити, він перевів свій сміх на жарт. Поплескав себе по лисині і сказав:

— Ну в мене ж такого нема!

Катю така відповідь ще більше звеселила. Вона розсміялася, наче задзвенів струмочок, випустила волосину і скрикнула:

— Дарю!

І Тарас уже приготувався ловити волосину, як враз дмухнуло, і косина здійнялася вгору, пролетіла на ним і зачепилася за палицю біля флюгера.

— Легковажний подарунок! — пожартував Тарас, оглядаючись на палицю з перечепленою волосиною.

Катя вирвала з коси ще одну й ще раз відпустила її, і Тарас побіг за нею вздовж краю скелі, плигнув, але знову не зловив і ледве не зірвався вниз, де шумів приплив, і між гострих скель кипіла бурунами вода. Це ще дужче розсмішило Катю. Однак вона несподівано затихла і сказала довірливо:

— Голову іщут… А он в голий голова путь держит…

Шевченко, що роздивлявся, як йому непомітно зняти Катину волосину, яка зачепилася на самому вершку палиці, почувши ці слова, сів на каменюку.

— І хто ж мене зараз шукає? — напружено запитав.

— Ферт і комендант. Комендант… Ні! — Катя вдарила себе по губах і присіла до Тараса на камінь. — Неправду сказаль Адай! Шукає вроді он. Но більш — його жина!

Тарас знову зиркнув на Катю з підозрою. Вона була занадто поруч. І він встав, сказав із гіркотою:

— Все ти знаєш, — і пішов збирати свої нехитрі пожитки.

Катя задоволена, бо згадка про дружину коменданта була Шевченкові неприємна. І коли Тарас від неї відвернувся, дівчина поправила тюбетейку та косички з китицями поклала з плечей на груди. А коли Шевченко взяв сумку, збираючись накивати п’ятами, вона вдала, що сердита, і пішла йому назустріч зі словами:

— Що казай, то і казай… Я правильна по-твій казай? — стала перед ним, щоб не пустити.

Тарас уперше опинився зовсім близько до неї. Його вразив її засмаглий вид, її шкіра немов сяяла зсередини. Він ще ближче підступив до Каті й раптом побачив поряд з її щокою край своїх уже сивих довгих вусів. Він ними прикривав відсутність двох зубів, які випали в нього, коли він захворів на цингу в грудні 47-го ще в казематі Орської фортеці. Скорбут зіпсував його поетичний образ. Якось не випадало модному поетові читати свої вірші без двох передніх зубів. І Тарас відступив від дівчини, миркнув, сам на себе сердитий:

— Який дідько печений, такий і варений… — і рішуче посунув геть зі скелі.

Та ледве спустився на кілька кроків, як почув ясний переливчастий голос:

— Тече річка нєвеличка з двишневого саду!..

То співала Катя українською. Боже, і як славно в неї виходило! Він уже років із десять не чув української пісні жіночим голосом. І Тарас прожогом кинувся назад на скелю. Підбіг до Каті. І вже приспів вони заспівали разом, танцюючи:

— Гей-гей, гей-гей, гей-гей, гей-гей!

Кличе козак дівчиноньку к собі на пораду…

І знову вони опинилися поруч одне з одним. Шевченко ще й подумав, що географію поцілунку між закоханими ще ніхто не скасовував. А Катя ніжно спитала на додачу:

— Ти піл цю пісню, кали спав… Ти страждаєш, ти ждеш волю, но твоя піснь про любов… Чому?

І Шевченка враз пройняло її співчуття до нього. Воно відразу зродило сліпу віру до неї. Він уперше зустрів таку, котра його розуміє з півслова. І це та, яка з іншого племені й із ним тільки тиждень як знайома. Людина степу. Людина вітру й беркута, коня і верблюда, шубату, кумису, чебрецю й полину. Народжена в сідлі. Закосичена стрілами, приперезана луком. З відчуттям невагомості польоту пустелею. Обпалена сонцем, забобонами, із запахом цинамону, мускусу, цибету, амбри і всього того, що входить у східні масляні парфуми, з мовою, схожою на мову птахів, з поглядом, де у