Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
— Давай за мною! — у Шевченкові ще нуртував розпач. Він мав вихлюпнути його. Викинути спільно з пам’яттю. Забути. Він досі картав себе за те, що сказав Буркову: «Тікай!» А друг його Мацей уже втомився. Та і його з легкістю могли знову замкнути, якщо не повернеться, хоч він і був артилеристом. І батарея його налічувала 28 гармат. І звання таке, як у Косарєва… Та це його, в минулому конфірмованого конфедерата, не захищало. І Мацей спохмурнів і сказав:
— Do fortu mi trzeba![54]
А Шевченко замість відповіді знову зірвався і плигнув униз. Приземлився на виступ скелі нижче.
— Ну то як скажеш! Іди до свого Ускова з Косарєвим!
— Дивись, уб’єшся! — із заздрістю гукнув до нього Мацей. І сів на край крейдяного карниза. Звісив ноги у прірву.
— Я ще козак побігучий! — б’є лихом об землю Тарас. Знову зіскакує вниз на скелястий поясок. Зводиться, обтрушується. Марно — увесь у крейді. Плигає вниз далі.
Перед ним безмежжя білого, що прорізає землю аж до овиду. Він затятий і зібраний. Сухий від люті. В очах самий шал. Він замружується, у німому крикові розкриває рота й летить по сніжно-білих заломах крейдяних порід. І хоч голосу його вже не чути, та луна гуляє в пустельному обширі.
Мостовський задивився на фігурку Шевченка, що летить униз з одного крейдяного карниза на інший. Потер долонею ребрик крейдяної скелини. Безтямно тер. Довго, немов хотів забути все. Долоня біла…
Побачив, що Шевченко вже на самім дні, й задихав нестримно, глибоко.
А потім теж схопився на рівні, щоб і собі плигнути. Але не відважився. Постояв і пішов назад до форту.
Маленька темна рисочка людини розчинилася у білосніжному бездонні.
Тої ночі Тарас Григорович пройшов пустелею щонайменше 20 верств. А тоді впав і заснув на скелі Монах біля флюгера.
На світанні над ним завис у небі беркут. Може, слухав пісню, яку Шевченко мугикав собі під носа:
Тече річка невеличка з вишневого саду, Кличе козак дівчиноньку к собі на пораду. Гей-гей, гей-гей, гей-гей, гей-гей! Кличе козак дівчиноньку к собі на пораду. Порадь мені, дівчинонько, як рідная мати, А чи мені женитися, а чи тебе ждати. Гей-гей, гей-гей, гей-гей, гей-гей! А чи мені женитися, а чи тебе ждати…«От якби тут була хоч невеличка ріка, а біля неї садок, то, може б, мені й дружинонька тут знайшлася!» — добре думалося під пісню Тарасові, який навмисне її бубонів, бо розганяв нею цілу ніч вовків. Вони тут були малі, червоні та надокучливі.
Його думочку потривожив беркут, який пронісся над скелею, ледве крилами його не зачепив. Шевченко підвівся і побачив Катю на коні та з рудим білоносим псом, що кружеляв між копитами. Він скавулів, хотів шаснути до Тараса, та дівчина наказала йому казахською:
— Жат![55]
І пес усівся біля коня як укопаний і захекав, висолоплюючи язика.
І хоч розійшлися вони востаннє з Катею сперечаючись, та Шевченко був їй дуже радий. Може, тому й запитав зі шпилькою:
— Кузетіп тɏрсың ба?[56]
Катя сього разу так само була весела та щиро розреготалася. Одним махом зіскочила з коня, забігла на скелю і стала роздивлятися карту України під флюгером. За нею притьмом вчепився пес і кинувся облизувати Шевченка.
— А я думав, що ми вже й не побачимося! — невідомо кому, чи Каті, чи її псові, сказав Тарас. Присів біля нього, загладив рудого по голові і, не питаючи, як його звати, взяв і придумав йому ім’я: — Буду тебе Філею кликати! Від грецького слова «любов»! Як казав Емпедокл, будемо «дружити-любити»!
А Катя тим часом збентежено обходила викладену на плескатому верхові скелі карту України-Каспію і Мангистау, і хоч в розмові з псом участі не брала, проте сказала:
— Я про греков мало чув… Но його Майтабан[57] зовут!
— Я пам’ятаю, що Шариком!
— А чого перекручіваєш?
— Перевіряю, чи ще мене розумієш.
