Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
Йому на допомогу надбіг Кампіоні.
Веремія, що зчинилася довкола покарання, розсердила коменданта. І хоч це було поза його правилами, Усков сердито гримнув:
— Господа офицеры! Держитесь в рамках приличия!
Нікольський із Кампіоні нехотя спинилися й завагалися, чи допомагати вбивати денщика, чи ні. А збурений Косарєв не втримався, приступив впритул до коменданта і засичав йому в лице:
— Простите, господин майор! Но это уже сверх всякой меры!
Усков не став відповідати Косарєву. Відійшов убік, перебрав від казака-ад’ютанта за вузду свого коня. Поплескав по шиї, заспокоїв його і самого себе. Кампіоні й Нікольському наче тільки цього і треба було. Вони побачили, що їх підтримує Косарєв, і зашмигали вздовж шерег настановлювати солдатам удар…
…Здригання палиці з флюгером, що рвався на вітрі, скидалося на удари шпіцрутенів. Уві сні Тарас тих ударів і не бачив. Замість того йому чітко привиджувалися весла, що раз по раз плюхалися і загрібали морську воду. Йому бачився порт великого перського міста. На широкому помості його зустрічали під балдахінами два шахи в лискучих шовкових халатах і зелених чалмах із довгими бородами. Один із них мав обличчя графа Федора Толстого — Шевченкового благодійника і віце-президента Академії художеств, а другий був викапаний поручник фон Ферт. І якщо граф посміхався до Тараса, то Ферт сидів надутий і витріщався на нього бісом. Та граф Толстой простягнув Фертові запалену свічку. І у Ферта в руці також несподівано неначе виросла свіча, тільки незапалена. Федір Петрович доброзичливо всміхнувся Шевченкові й підніс свою свічку до Фертової свічі. Вогники розгоралися недовго, а коли розпалилися, то Ферт різко підвівся і кинув свою свічку Тарасу. Але Шевченко її не вловив, бо вона полетіла високо, понад морем, піщаним узбережжям у бік форту…
І Шевченко від того сну схопився, скочив на рівні. Здалеку, з боку укріплення, долітали крики, голосіння, дріб барабанів, виски флейт. І він забув про свого флюгера та побіг берегом до тренувального плацу…
…Уздовж алеї шпіцрутенів снували туди-сюди офіцери, бігали фурлейти, підносячи шпіци тим солдатам, які чекали своєї черги ударити. Кампіоні був найактивнішим, він постійно скандував:
— І раз! — і не раз намагався прорватися крізь стрій, щоб ударити свого денщика.
Та фельдфебель, котрий стежив за порядком, голосно повторював: — Сомкнуть ряды! — і Кампіоні з’їдав облизня.
Фельдфебелю в усьому допомагав Чарц. І траплялося, вони навіть хапали одного й того самого солдата, який бив упівсили, щоб «почистити йому морду».
— Андрей Алексеевич! — по колу за оскаженілим Кампіоні рухався Нікольський. — Да успокойтесь вы наконец!
Офіцери-поляки відвернулися від того видовища. По краях плацу зіпали поселяни. Деякі намагалися прорватися на сам плац. Але таких відтісняли казаки на конях і лупцювали їх нагаями. Анфіса й Варвара заспокоювали Павлушу й Нікушу. Особливо Нікушу, бо він ридав в істериці.
Бурков, увесь залитий кров’ю, вже пройшов три кола й наприкінці третього повалився на коліна. Труна на лафеті кілька разів вдарила його в карк. Пастушок плакав тихо, але тягнув. Сльози, що змішалися з бризками крові Івана, розмазав по щоках пальцями. Расєвич залишався незворушним, тільки хукав у бакенбарди. Він знав, що в таких випадках краще не виявляти співчуття, бо від того робилося ще важче і страшніше. Расєвич смикнув, і Бурков поповз за ними на колінах.
Солдати, які вже вдарили Івана, відверталися від нього, щоб не бачити збиту до білих кісток спину. Якийсь рядовик випадково зачепив Кампіоні за лице скривавленою палицею. І Кампіоні через те геть сказився, розштовхнув ряд солдатів, продерся в середину алеї і схопив Буркова за вухо.
— Попроси пощады, Ваня! Легче подыхать будет!
Пастушок і Расєвич не знали, що робити, й спинилися. Бурков з натугою повернув голову до Кампіоні. Поручника лихоманило від смаку крові. Червоні очі злилися з кольором обличчя.
— Ведь чего ты сбежал?! Да потому, что я страшнее всех этих шпицрутенов! — закричав у нападі параної Кампіоні і з несамовитою люттю загамселив гарапником Буркова по розбитій до кісток спині.
Іван злизав кров з губ і плюнув Кампіоні в лице. Плювок поцілив не лише в Кампіоні, а й заляпав рота Варварі, котру Мєшков підвів ближче, щоб вона помилувалася катованим денщиком. Жінка змахнула з вуст кров і несамовито заверещала. Мєшков крикнув:
— Убейте гадёныша! — і поволік дружину подалі від алеї.
Її тіпало. Мєшков обтер їй кров із шиї, а вона перехилилася через низький паркан, вибльовуючи з себе страх.
Такого Кампіоні не очікував. Ним зашвиргало в різні боки, як у падучій. З рота полилася піна.
Косарєв розгнівився і закричав:
— Отведите дурака в баню! Водой отлейте!
Та його наказ прозвучав запізно. До Кампіоні вже бігли офіцери-поляки. Вони видерли у нього гарапник, скрутили руки, потягли з кола геть, до конов’язей, що стояли по краях плацу.
І саме тоді, коли Буркова підіймали з землі Пастушок і Тапашов, надбіг Шевченко. Перед цим, коли мчав берегом, він був зіштовхнувся з Фертом. І той його не спинив і нічого йому не сказав. І бісом не дивився, як у сні, а оглянув із жалем, наче
