Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— Господин майор, эта молитва запрещена Синодом!

Комендант лише махнув на священика і продовжував:

— Спаситель мира, Иисусе Христе, Ты отверз очи слепорожденному — открой глаза и нашему русскому народу, дабы он познал волю Твою святую, отрёкся от всего дурного и стал народом богобоязненным, разумным, трезвым, трудолюбивым и честным!..

Отець Феоктист відступив кілька кроків від Ускова, озирнувся на паству, що бовваніла на колінах, і так само припав до землі, повторюючи молитовні слова.

Цієї хвилини підійшов до сторожової вежі Мостовський з упольованим-таки зайцем-пустельником при поясі. Зачувши молитовне голосіння, зупинився віддалік плацу і скривився. Його завжди дратувала екзальтація і юродивість російського православ’я. І про всяк випадок, встерігаючись від лихого, він осінив себе католицьким хрестом. Утім, повторювати слова молитви не міг. А ще він картав себе, що передчасно повернувся з полювання, бо шпіцрутени ще й не почалися. І тепер його вранішня відсутність на плацу, добре відфіксована Пєтровим та іншими агентами охранки, знову дасться йому взнаки. «Оt, cholera jasna!» — сердився сам на себе Мацей Валентійович, дивлячись на єдину постать на плацу — Івана Буркова, який разом із ним не ставав навколішки та не молився за Росію з її народом.

— Душе Святый, Утешителю, Ты, что в пятидесятый день сошёл на Апостолов, прииди и вселися в нас! Согрей святою ревностью сердца духовных пастырей наших и всего народа…

Мацей слухав молитву і сам здивувався, як від передчуття жаху, що накочувався, до горла підступила глевка грудка. І від того йому раптом стало боляче і за себе, і за друзів, і за поляків та фінів, і за казахів та черкесів. Йому здалося, що всі вони стоять зараз на цьому плацу посеред пустелі й прикликають Господа на допомогу. Але кожен по-своєму. А ще причулося йому в тисячі голосів людей, які припадали до землі, немовби повзли до Бога, як комашня, що вони просять у Нього пробачення і що вони через свої безмірні гріхи бояться Його, тому ніколи не зможуть Його полюбити:

— …Дабы свет Божественного учения разлился по земле русской, а с ним низошли на неё все блага земные и небесные! Аминь.

— Аминь! — повторив за Усковим отець Феоктист, іще раз перехрестив усіх і вклонився.

Косарєв, що ледве дочекався кінця моління, рвучко підскочив, махнув рукою фельдфебелю і голосно крикнув:

— Начинай! С Богом!

Хоч і злий за натурою фельдфебель, але й він після молитви не стримався й буркнув, не ховаючись від солдатів:

— Хоть бы Господа не поминал всуе, — а потім махнув Тапашову і крикнув: — Пошёл!

В офіцерській компанії після прочитаної молитви запанувало розгублення. Кожен по-своєму відчув провину на собі. А ті, що стояли поряд із Кампіоні, мимоволі відступили від нього. Бо тільки він мав можливість виклопотати зараз перед начальством помилування для свого денщика, взявши частково провину за його дизертирство на себе. Однак він цього не зробив. Крила його довгого гачкуватого носа розпирала ненависть, очі тонули в тінях навіженства, а самого його бив дриж, немовби почалася біла гарячка. Така бурхлива реакція страшенно зацікавила лікаря Нікольського, який був добре начитаний і збирав усілякі враження від поведінки людей.

— У вас состояние аффекта, Андрей Алексеевич, — звернувся він із легкою бридотинкою в голосі до Кампіоні, взявся за його підмізинний палець і стис його в нігті, та так сильно, що той аж посинів.

— Что?! Зачем?! — скрикнув від несподіваного болю Кампіоні.

— Привожу тебя в чувство, обалдуй! — веселився лікар. Чи то його окуляри, чи то він сам пускав, куди не позирав, бісиків.

З офіцерського стовпища почулося різке:

— Да уймитесь вы, господа!

Дзвони тим часом перестали калатати. Натомість стиха понад «зеленою вулицею», набираючи силу, заторохкотіли барабани, заграла флейта.

Івана ввели поміж двох шерег солдатів зі шпіцрутенами. Фурлейти з труною на лафеті зайшли за його спину. Тапашов смикнув за приклад рушниці, прив’язаної до рук Буркова, і потягнув. Але той несподівано так сильно вперся ногами в землю, що Тапашов із Пастушком не могли його зрушити з місця.

Фельдфебель покликав Нагаєва, щоб той допоміг. Та Адам відвернувся.

Помітивши непокору, Косарєв крикнув:

— В карцер мерзавца!

Тут же підскочив дядька, заламав Нагаєву руки й потягнув його разом із Тапашовим до карцеру. Фельдфебель подав знаком команду солдатові-поляку Расєвичу, щоб допоміг Пастушку тягти Буркова. І обидва, як могли, поволокли за собою Івана. Він далі впирався. Побілів увесь. Губи тремтіли. Фурлейти штовхнули його в спину труною, і він не встояв і зрушив із місця. Гострий багнет рушниці ледве не увіп’явся йому в живіт. Іван відвів руки, прив’язані до штика, вперед. Ступати швидше чи ухилятися від ударів шпіцрутенів Бурков не міг. Ішов повільно, здригаючись від кожного удару, дивлячись білими від болю очима на своїх катів. Він не просив жалю, він їх ненавидів.

Спершу все котилося в’яло. Повітря не розтинали посвисти ударів палиць. Вони явно були заслабкими. І лікар Нікольський обурився тим. На його думку, це тільки розтягувало муку страчуваному. І він закричав на солдатів:

— Надобно бить с оттяжкой! И от ноги начинать замах! Тогда все будет по уставу!