Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

соромилися мене. Я був служкою, як ото колись у королев блазні або карлики, бо коли вони виходили з води, то озиралися, чи не бачить їх хтось з-за дошкового паркану. Якось їх сполохав п’яний есесівець, вони пищали й притискали рушники до животів, прикривали ліктями груди і ховалися в кабінках, а коли я приносив на таці склянки, вони спокійно стояли наголяса, базікали, однією рукою тримаючись за опертя, а другою спроквола витирали пухнасті золотисті животи такими вільними, дбайливими порухами, довго витирали між ногами, а відтак кожну половинку своєї дупці, а я стояв наче кухонний столик, вони брали склянки і пили, і я міг скільки завгодно ковзати по них поглядом, але нічим не міг їх схвилювати чи сполохати їхнього спокою, вони й далі витиралися махровими рушниками межи ногами, акуратно і дбайливо, потім піднімали руки і так само ретельно витиралися попід грудьми, і все це так, мовби мене тут і не було… та коли одного дня в таку хвилину пролетів аероплан, вони з криком і сміхом влетіли в кабінки, щоб за мить знову постати у тій самій позиції, а я увесь той час стояв і тримав тацю з холонучими склянками… У вільний час я писав Лізі довгі листи, тепер кудись до Варшави, яку вони вже зайняли, відтак до Парижа, а потім, напевно, завдяки їхнім перемогам, розпорядок і тут став спокійнішим, вони побудували за містом якийсь паноптикум, і тир, і каруселі, і гойдалки, і взагалі все, як бувало на ярмарках у Празі, стільки різних атракціонів, як і в нас, у них теж були щити з розфарбованими німфами й сиренами, і всілякими алегоричними жіночими фігурами або звірами, і на тих тирах і щитах на каруселях, і на боковинах гойдалок були зображені німецькі полки в рогатих касках, і я по цих картинках вивчав німецьке краєзнавство, цілий рік у вільний час я ходив від одного щита до другого і розпитував референта з культури, а він радо розповідав, звертаючись до мене «mein lieber Herr Ditie», і так він це Ditie красиво вимовляв, що я знову й знову просив, аби він навчав мене по цих картинках і рельєфах славного німецького минулого, щоб і я міг колись, як треба, сплодити німецьку дитину, як ми домовилися з Лізою, яка приїхала під враженням перемоги над Францією і сказала, що вона пропонує мені руку, але мені треба поїхати попросити її руки у її батька, власника ресторації «Біля міста Амстердама» в Хебі. Так неймовірне здійснилося, мені довелося погодитись, щоб мене оглянули експерти і есесівський військовий лікар у Верховному суді Хеба, куди я звернувся з письмовим клопотанням, де описав минуле всієї моєї сім’ї аж до того самого цвинтаря у Цвікові з могилкою дідуся Йогана Дітє, наголосивши на його арійському й німецькому походженні і уклінно прохаючи дозволу пошлюбити Лізу, Елізабету Папанек, а згідно з законами Рейху, ще й обстежити мене з фізичного боку, чи здатний я як представник іншої національності за нюрнберзькими законами не лише злягатися, а й запліднити арійську німецьку кров. І ось на ту саме пору, коли в Празі каральні загони влаштовували розстріли, так само як і в Брні, і всюди, де суди мали право страчувати, я стояв голий перед лікарем, який паличкою підносив мого прутня, потім я мусив повернутися, і він крізь рýрочку зазирнув мені в гузи´цю, потім зважив у руці мої яйка і голосно диктував те, що бачив, оцінював, і намацально оглядав, а потім попросив мене, аби я подрочив і приніс йому трохи сімені з метою наукового дослідження, бо, як сказав цей лікар тією жахливою німецько-судетською говіркою, якої я не розумів, але дуже добре відчував, з якою злістю він каже, що коли якийсь засраний чех хоче взяти німку, то його сперма має бути щонайменше удвічі цінніша, ніж сім’я найостаннішого служки в найостаннішому готелі міста Хеба, і додав, що плювок, яким перша ліпша німка харкне мені межи очі, для неї настільки ж ганебний, наскільки для мене почесний… І раптом десь звіддаля промайнули переді мною новини в газетах, що в той самий день, коли німці розстрілюють чехів, я граюся тут з прутнем, аби мати змогу оженитися з німкою. І раптом мене охопив жах, що там відбуваються страти, а я стою тут перед лікарем з пуцюриною в жмені і не можу досягти ерекції і видати йому кілька крапель сперми. Потім відчинилися двері, з’явився лікар з моїми паперами, видно лише щойно уважніше прочитав, про кого йдеться, бо люб’язно запитав: «Herr Ditie, was ist den los?..»[21] і поплескав мене по плечу, дав якісь фотографії і запалив світло, і я розглядав голі порнографічні групки, усе це я вже знав, це раніше, коли таке бачив, то відразу ціпенів, щойно взявши до рук, але тепер що довше я тасував ці порнофотки, то ясніше бачив заголовки і новини в газетах, які повідомляли, що оцей і четверо інших засуджені і розстріляні, і щодня нові, і всі безневинні… а я стою тут з прутнем в одній руці, а іншою перекладаю на столі порнографічні фотки і ніяк не досягаю того, що від мене чекають, щоб потім запліднити німецьку жінку, мою наречену Лізу, врешті-решт, мусила прийти молода сестричка, вона зробила кілька рухів, і я вже не міг і не був здатний ні про що інше думати, рука в молодої сестрички була така спритна, що за пару хвилин вона занесла на аркуші кілька крапель мого сімені, яке через півгодини визнали винятковим і одним з небагатьох, яке здатне запліднити гідним чином арійську вульву… отож адміністрація охорони німецької честі і крові не знайшла жодних перешкод проти того, щоб я пошлюбив арійку німецької крові, і рішучі удари печаток дали мені дозвіл на весілля, а в цей час чеські патріоти такими самими ударами тих самих печаток були засуджені на смерть. Весілля відбулося в Хебі в червоному залі міської ратуші, всюди висіли червоні прапори зі свастикою, і ходили чиновники в брунатній формі з червоними пов’язками на руках, і на тих пов’язках теж була свастика, я вбрав фрак з блакитною стрічкою через груди і з орденом, який отримав від ефіопського імператора, наречена Ліза була в мисливському костюмі, камізельці, прикрашеній дубовими гілочками і зі свастикою на червоному тлі, і зовсім це було не весілля, а якась державна військова акція, на якій тільки й говорилося що про честь, та про кров, та про обов’язок,