Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

отако дивлюся, і — кого ж я бачу в смугастій сукеночці з червоним значком на грудях і з ополоником у руці? — Лізу! Але я до неї не озвався, якийсь час дивився, як вона наливає і з посмішкою вручає казанки, потім схаменувся і теж став у хвіст, а як підійшла моя черга, вона подала мені казанець гарячої юшки, побачивши мене, Ліза не злякалася, а зраділа, гордо виставивши на оглядини своє військове вбрання фронтової сестри милосердя чи що то там була за уніформа, а я сказав, що мене з того дня не беруть на роботу, з того дня, коли я відстоював її честь біля Прашної Брани, її білі панчішки, і тоді вона знайшла собі заміну, узяла мене під руку, і сміялася, й раділа, і в мене було таке відчуття, і в неї теж, що, по-суті, імперська армія окупувала Прагу через її білі панчішки і через те, що мене обпльовували в готелі, і ми прогулювалися по Пржікопу, вояки в одностроях віддавали честь панночці Лізі, і я теж щоразу їм кланявся, і раптом мені щось спало на думку, і Лізі теж, ми повернулися до Прашної Брани, підійшли до того місця, де Ліза лежала на тротуарі, де стягували з неї білі панчішки якихось три місяці тому, а потім увійшли до готелю «Париж», скрізь сиділи німецькі офіцери, і я, буцім шукаючи столика, стояв з панночкою Лізою, яка була в однострої сестри милосердя, а молодші офіціянти і пан Скржіванек зблідли і мовчки обслуговували німецьких гостей, а я сів до вікна і по-німецьки замовив каву, каву по-віденськи з вершками і чаркою рому, Wiener Kaffé mit bespritzter Nazi, як ми раніше подавали за рецептом віденського готелю «Sacher», то було прекрасне відчуття, коли я увійшов, а пан Брандейс кланявся, мені вклонився особливо поштиво і знічев’я заговорив про той прикрий випадок, що стався тоді, вибачався переді мною… але я сказав, що не приймаю його вибачення, що ми ще побачимо… і коли я платив панові Скржіванеку, то сказав: ну, бачите, дідька лисого помогло, що ви обслуговували англійського короля… я встав і пішов поміж столами, і офіцери німецької армії вітали панночку Лізу, я їм теж кланявся, мовби їхні вітання стосувалися й мене… тої ночі панна Ліза повела мене до себе, спочатку ми зайшли до якогось військового клубу на Пржікопах, у якийсь сірий будинок, ми пили шампанське на честь окупації Праги, офіцери цокалися з Лізою і зі мною, а вона щоразу оповідала їм, як я гідно поводився і захищав її німецьку честь від чеських хамів, а я розкланювався і дякував за вітання і підняті келихи, але я не знав, та й знати не міг, що всі вітання стосувалися тільки і тільки Лізи, а по мені офіцери лиш ковзали очима, вони мене тільки терпіли, сприймаючи як доважок до Лізи, командира військових сестер, як я зрозумів зі звертань до неї під час чаркування… але в мене було таке прекрасне відчуття, що я можу брати участь в цьому святі, що я серед капітанів і полковників, що я серед молодих людей з такими самими блакитними очима і таким самим світлим волоссям, як у мене, у того, хто не вміє пристойно говорити по-німецьки, але почувається німцем, якому, наче Сплячій Красуні, треба було зустрітися з панною Лізою і, наступивши їй на чорний черевичок, прокинутися, як у тій казці. Відтак ми поверталися з цього свята туди, де я ще не був, Ліза попросила, щоб я перевірив свою метрику, бо там обов’язково має бути якийсь німецький предок, а я сказав, що в мого діда на могилі написано «Johan Ditie», що він служив панським конюхом, і я завжди тим конюхом встидався, але Ліза як це почула, то я мовби виріс в її очах більше, ніж якби був чеським графом, начебто з тим Дітіє звалилися всі загороди і тонкі стіни, що нас розділяли, цілу дорогу вона мовчала, потім відімкнула браму старої кам’яниці, ми піднімалися сходами, і на кожному поверсі вона довго мене цілувала, гладила рукою мені ширіньку, і коли ми увійшли до її кімнатки, вона запалила настільну лампу і стояла вся мокра, і очі, й вуста, і така пелена заволокла їй очі, наче більмо, вона повалила мене на канапу і знову довго цілувала, язиком обмацуючи і перераховуючи всі зуби, і так невпинно квилила й стогнала, ніби вітер невпинно відчиняв і зачиняв незмащену хвіртку, і потім уже не лишалося нічого іншого, як зробити те, чого я чекав, але що йшло не від мене, як звичайно, а від неї, вона потребувала мене, і вона дозволяла мені все, повільно роздягаючись і стежачи, як роздягаюся я, а я думав, якщо вона на військовій службі, то мусить мати і якусь військову сорочку чи там комбінацію, звісно ж, має бути у сестер у госпіталях якась казенна білизна, але в неї білизна була така сама, як і в тих панночок, що ходили до готелю «Париж» на оглядини до панів біржовиків, як і у панночок «Райських», і потім вона притягла до себе моє голе тіло, все вийшло так, ніби ми розплавились, ніби ми стали молюсками і тулилися одне до одного драглистим м’якушем, що виліз із мушлі, жах як ця Ліза тремтіла і тряслася, і я вперше дізнався, що я закоханий і коханий, і все було зовсім інакше, ніж раніше, вона не просила, щоб я був делікатніший і обережніший, бо все було тільки заради того, щоб було так, як було, рух і злиття, і шлях на Говерлу, і сплеск світла, і притлумлене сопіння, і стогони, і ще, вона мене не боялася, жодної хвилини, вона напинала живіт назустріч моєму обличчю, міцно так обіймала коліньми мою голову, вона не соромилася ані хвильки, а навпаки, мовби то так і мало бути, дозволила терти й лизати себе язиком доти, аж доки підвелася і дала мені скуштувати, і язиком, і в язику пережити все, що клекотало в її тілі… відтак, коли вона вже лежала на спині, закинувши за голову руки і розкинувши ноги, де палав пучок світлого волосся, зачесаного вгору до пупця, очі мої спочили на столі, а там стояв букет весняних тюльпанів з гілочками молодих березових гілочок і кількома гілочками ялини, і тоді, наче уві сні, а може, в пам’яті, зазвучав забутий мотив, я висмикнув гілочки, розділив їх на частинки і обклав її лоно цими гілочками, то