Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

й закономірно мають проявитися в новій істоті… Ліза, гуляючи зі мною, трималася за мене, і я помітив, що коли вона зиркала на моє світле волосся, то крокувала радісніше, а коли відрекомендувала мене своєму начальникові відділення, то назвала Ditie[19], як написано на могилі мого діда у Цвікові, так я зрозумів, що Ліза теж хоче прожити тут дев’ять місяців, або й більше, щоб подарувати Рейху чистокровного нащадка… Але щойно я уявив, що з тою майбутньою дитиною все має відбутися так само, як колись ми водили корову до бика або козу до громадського цапа, щойно подивився на цю алею погрудь і статуй, то відразу зрозумів, що я там ніякого майбутнього не бачу, а те, що бачу, викликає страх, маленьку хмарку великої грози, яка мене обминула… Але коли я подумав, і це мене врятувало, що я такий курдупель, що мене навіть не взяли ані до «Сокола», ані в спортивну команду, хоч я й крутився на перекладині і кільцях не гірше за довготелесих, коли пригадав, яку придибенцію мав у готелі «Париж» з тією золотою ложечкою, як на мене плювали тільки за те, що я закохався в німецьку вчительку фізкультури, а тепер мені подав руку сам начальник шляхетного націонал-соціалістського табору, і я бачив, як він дивився на моє солом’яне волосся, як вдоволено засміявся, ніби зустрів красиву дівчину або випив лікеру чи горілки, яку він любив зі всіх напоїв найбільше, я увесь аж випрямився. Хоч у мене й не було твердого комірця на фраці, але, напевно, вперше я мав відчуття, що не конче високим бути, головне — високим почуватися, і ось я став спокійніше дивитися на себе, перестав бути не тільки молодшим кельнером, а й піколиком, хлопчиком-офіціянтом, якому від народження і до кінця життя судилося бути коротуном, дозволяти називати себе Курдуплем і Піциком, вислуховувати кпини щодо свого прізвища Дітє, але тут я був ger Ditie, німцям тут не вчувалося «дитя», вони це, вочевидь, пов’язували з чимось іншим, і не могли ні з чим порівняти, тому я тут став шанованою людиною уже завдяки тому, що називався Ditie, Ліза казала, що такому прізвищу можуть позаздрити навіть шляхтичі з Прусії і Померанії, у чиїх прізвищах завжди є відгомін слов’янського кореня, як і в мене, фон Ditie, офіціянта в п’ятому відділенні, де за обідом і вечерею я обслуговував п’ять столів, п’ять німецьких вагітних дівчат, яким я ношу, коли мені задзвонять, молоко, склянки холодної гірської води, тірольські калачі або тарілки холодного м’ясива, і взагалі, все, що було в меню…

І лише тут я розцвів, бо якщо я був добрим кельнером у «Тіхоті» або в готелі «Париж», то тут я став улюбленцем тих вагітних німок. Зрештою, так само до мене ставилися й панночки в барі готелю «Париж», коли в четвер приходили біржовики в сепаратки… але ці німки, втім, і Ліза теж, усі так ніжно дивилися на моє волосся, на мій фрак, і Ліза потім добилася, щоб у неділю або в свята я міг подавати страви з тією блакитною стрічкою через груди і орденом у вигляді розприсканого золота з червоним каменем посередині і написом «Viribus Unitis»[20], бо лише тут я довідався, що і в Ефіопії є талери Марії-Терезії… Ось так я й жив у лісовому містечку, де щовечора солдати всіх родів військ набиралися сили від доброї їжі і розпалювали себе особливими винами, рейнськими і мозельськими, тоді як дівчата пили склянками тільки молоко, а потім із ночі в ніч під науковим наглядом тривала злучка, і незабаром мене стали називати «кельнер, який обслуговував ефіопського імператора», і я відчував себе тут, як пан метрдотель Скржіванек у готелі «Париж», який обслуговував англійського короля, у мене теж був молодший офіціянт, якого я вчив, як пан Скржіванек мене, аби він теж відгадував, з якого краю той або інший солдат, що він собі замовить, а також ми закладалися на десять марок і клали їх на столик, і я майже завжди перемагав, щоразу переконуючись, яке то прекрасне відчуття перемоги, бо варто лише чоловікові злегковажити або дозволити собі впасти духом, і все життя в нього піде шкереберть і він ніколи не вичухається, а надто в себе на батьківщині і в своєму середовищі, де на нього дивляться, як на курдупля, вічного піколика, яким я завжди був удома, але тут німці мене поважали і відзначали… Щодня пополудні, коли світило сонце, я носив молоко й морозиво, а інколи на замовлення склянки теплого молока або чаю в блакитні плавальні басейни, де з розпущеним волоссям плавали красиві вагітні німки, зовсім голі, вони мене поважали, мовби і я був лікарем, і мені це подобалося, тому я міг милуватися, як звиваються їхні світлі тіла, як розкидають вони руки і ноги і, мов за сигналом, улягаючи якомусь ритму, тіла напружувалися, і руки й ноги знову робили красиві плавецькі рухи. Але я був закоханий і мене вже не так хвилювали їхні тіла, їхнє плавуче волосся, яке, наче світлий солом’яний дим, линуло й тяглося за тими тілами, витягуючись на всю свою довжину при сильних помахах рук або ніг, аби на хвильку завмерти, і тоді їх кінчики закручувалися, наче пластинки жалюзі, а крім того, ще прекрасне сонце, а крім того, ще сині або зелені кахлі, хвилі кидали на них бризки сонця і води, наче краплі сиропу, і тіні, і віддзеркалення їхніх тіл на стінах і на блакитній підлозі басейну, і я, коли вони підпливали, підтягуючи під себе ноги, вставали і стояли так, ніби русалки, з персами й животом, по якому стікала вода, я подавав їм склянки, вони пили або неспішно їли, щоб знову хлюпнутися у воду, склавши руки, як для молитви, і одним ударом розсікти плесо, і знову плавати, не для себе, а для тих майбутніх дітей, за кілька місяців я вже бачив, як у закритих басейнах плавали не лише матері, а й ті малюки, ті тримісячні пуцьвірінки вже плавали з жінками, з матерями, як плавають ведмежата з ведмедицями або тюлені того ж дня, як народилися, або качата, які лише щойно вилупилися. З часом я вже зрозумів, що ці жінки, які тут завагітніли і виношували в животах дітей і купалися, що вони вважають мене просто слугою, ні ким іншим, а тільки слугою, хоч і в фраку, мовби мене й не було, ніби я був якимсь вішаком, тому вони й не