Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий

багато думок і жодного слова? Чи, може, розповісти про велику виразку, що смокче мене зсередини, смокче мої дні-ночі, смокче мої мертві сни, смокче пам’ять? Що я не уявляю, як далі жити і що робити з цими карколомними змінами в моєму житті? Я вже ніколи не зможу повернутися до того часу, коли міг розуміти останнє твоє запитання, тобто, коли я добре знав, що саме ти запитувала, і не стільки губами, як своїми втомленими, палаючими очима, які мене вже не бачили, а бачили тільки повернення, довгу дорогу залізницею й подальші нудні сімейні дні і ночі. Там руки програміста, там його бурчання, балачки, запитання, підозри, надії, плани на його програмістське майбутнє.

Наступного дня зустрічаюся з Юрою, кажу йому, що від неї знову прийшов лист.

— Ти стаєш схожим на ідіота, — з нотками роздратування говорить він, — тобі треба напитися, набратися в дим, бо інакше рано чи пізно дашок поїде.

Набратися? Це добре. Щоб упасти, упасти на вулиці під паркан, упасти в тролейбусі чи на зупинці, обісцятися, відрубатися, щоб обікрали, потовкли морду чи патруль забрав ув «акваріум».

— Але я ж тобі ще не читав.

— Дякую, не треба, знаю ці листи напам’ять.

Знає їх напам’ять… Він знову мені не вірить, певно від того, що не любить писати листи. А хто листів не пише, той їх і не отримує. Юра не розуміє, що листи живуть зовсім іншим життям, у них зовсім інша людина — інша від тієї, котра пише, і саме ця інша людина здатна проникнути через листи в душу. Це ніби приємний і водночас невідомий вірус, що змушує тебе думати про незриме й далеке, змушує уявляти його і дихати ним. Людина тоді стає інтимнішою, ніби оголює свою внутрішню правду, яку не всім дано знати…

— Тобі треба бабу? — каже він, п’ючи каву за монітором.

— Гусь ти, неглазурований, як кажуть на Троєщині.

У його редакційному кабінеті трохи прохолодно. Заходить дівчина-коректор, кладе кілька аркушів йому на стіл, виходить і забуває зачинити за собою двері, від чого з коридору чути голоси журналістів, які, мабуть, сперечаються. Юра незадоволено підводиться і зачиняє двері. Я дивлюся у вікно на порожню вулицю.

Він довго шморгає носом перед монітором, і несподівано каже, що мені треба розвіятися. Я наперед знаю, про що він: щоб я неодмінно познайомився із якоюсь мішком прибитою куркою, знервованою, виснаженою від книжок маразматичною дурепою, студенткою або викладачкою, яка щодня капатиме мені на дах своїми тупими навчальними чи науковими проблемами. Він усміхається і каже, що я божеволію, поволі з кожним днем божеволію. Краще бути повним придурком, аніж повним… нормальним ідіотом, яких навколо, хоч відбавляй — на кожному кроці, інколи з лагідними сімейними очима, а інколи з пихатими та самовпевненими поглядами. Я кажу, що таких треба відстрілювати, сотнями, тисячами; у прекрасні Середні віки все було просто і ясно: прийшла чума — завалила кілька мільйонів, прийшла війна — також трохи «розвантажила», прийшли інквізитори — професійно підійшли до справи; а зараз? — вакцини, щеплення, гуманітарна допомога, антибіотики та інше лайно, що сприяє розвитку популяції ідіотів.

Голос у гучномовцях метро мене завжди дратує, він механічний, монотонний, чіткий, ніби наказ машини, від цього почуваєшся заручником цієї клятої цивілізації. Ще більше вражають люди — зосереджені, застиглі, однакові, я хочу чимшвидше вибратися з вагону й підземелля. Навпроти позіхає інтеліґентний чоловічок у темних окулярах, тарабанить пальцями по лакованому вишневому дипломатові, зиркає довкола, ніби по-жіночому поправляє зачіску. Я помічаю білі крупинки лупи на його чорному піджаку. Лікарі стверджують, що лупа виникає від нервових стресів, або ж від нестачі вітамінів. А може, він також програміст і комп’ютер п’є з нього життєві соки? Думаю про свою любов до тебе, про яку навіть не можу нікому виговоритися. Згадка про тебе проганяє поганий настрій, я заплющую очі і хочу, щоб метро якнайдовше їхало до «Либідської», їхало довічно, щоб там — у моїй подорожі до невідомого — були тільки ми, я і ти, твої ніжні, зворушливі, правдиві листи, які б я міг читати як власні безмовні молитви. У моєму портфелі декілька сучасних зарубіжних романів; останнім часом узяв за звичку читати романи, щоб рятуватися від нудьги чи мігреневого настрою. Підіймаюся ескалатором метро. Людський потік несе мене, брутально штовхаючи в боки. Нагорі п’янію від свіжого повітря. Опираюся, ніби пливу за течією разом з усіма, ні на що не звертаю уваги. Думаю тільки про тебе і бачу твої радісні січневі очі.

Смикають за руку. Обертаюся. Люб’язною товстощокою посмішкою мені киває доцент Пампушка.

— Привіт, — дихає мені в обличчя перегаром.

— Добрий день.

Безперервний натовп людей, що прямує в метро, нас розділяє, і я майже не чую його слів. Товсті губи Пампушки рухаються, а обличчя набирає запитливого вигляду, я здогадуюся, що він говорить про статтю до ювілейного збірника.

— Так, неодмінно завершу, орієнтовно до 20-го числа.

Він метушливо й поспішно прощається і біжить у своїх справах.

Любове моя, тебе знову силкуються прогнати з моїх роздумів, брутально намагаються зайняти твоє місце. Але ж я не хочу ні на хвилину розлучатися з тобою, розлучатися зі своїми неспокійними й беззахисними почуттями до тебе. Стаття — знаю, треба. Але завтра буде ще одна стаття, виступ, рецензія, конференція, відгук на книгу, клопоти, потиски рук, банальні розумні балачки. Яка нудота! Господи, як це нестерпно й жорстоко думати про зайве й недоречне, про те, що мене насправді не стосується, що сковує й пригнічує!

Однак я в праві наректися щасливим, бо маю незгасну віру в мою маленьку дорослу дівчинку. Ти просто божественна — в листах і в моїй пам’яті, найцінніше, що в мене є зараз. Павло був далекоглядним, коли прорікав, що людина оправдовується вірою незалежно від справ закону. Коли ж я побачу завершення мого оправдання? Коли ж я звільнюся від цього великого зовнішнього світу, що розсіяв нас нарізно, як піщинки в своєму безмежному океані, і навіки втратив?

Ти вщент наповнила моє життя собою, бо присутня скрізь: на лекції коли розповідаю про пантеїзм миколи кузанського а