Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий

— Добре хоч так, — сміюся, — психи завжди симпатичніші.

Після незвичної і трохи марудної мовчанки я раджуся з ним, куди мені потрапити на роботу, щоб займатися ідеями. Гнатович мовчить, він спокійно крутить у пальцях порожню склянку, на стінках якої залишилися кружальця пивної піни, сонливо кліпає очима і несподівано згадує про середовище німецьких лівих революціонерів доби Союзу Спартака, до якого входила і Роза Люксембурґ. Він каже, що серед них був російський еміґрант Євгеній Левіне, який назвав революціонерів «мерцями у відпустці».

Не розумію, що він має на увазі.

— Інколи я думаю, що українські вчені, в теперішньому суспільстві дуже бідних і дуже багатих, також стали мерцями у відпустці. Це така ж група ризику, як бездомні чи наркомани.

Згодом мені здається, що ми попрощалися трішки прохолодно. Вийшовши з будинку, я глибоко вдихаю вечірнє повітря, підвівши очі на зоряне небо. Згадався вислів Канта про зорі та моральний закон у людині. Мандруючи темною вулицею Ломоносова до свого помешкання, я ніяк не можу збагнути мотивів такого поєднання: нічних світил і внутрішніх імперативів. Мабуть, усе це від надмірного захоплення астрономією, усміхаюся я, добре, що мене ніколи не перло від астрономії.

Жадібно курю і думаю про те, що мене чекає в майбутньому, ким я стану. Раптом моторошно здригаюся: мені здається, що буду схожим на Гнатовича, самотнім і всіма покинутим, наодинці зі світовими ідеями, власними думками й сумнівами. На мить заплющую очі й уявляю, як падаю в цю солодку прірву фатального пізнання. Раптом я бачу своє майбутнє: нікому не потрібний, пристаркуватий викладач, у якого хронічні болячки і жодних заощаджень, який так і не бачив світу і нічого суттєвого не зробив, який по-людськи ні «жив», ні «не жив». А далі що? Інфаркт, інсульт, рак, розсіяний склероз, хвороба Паркінсона? Я не здатний буду через постійне безгрошів’я діагностувати будь-яку хворобу, не кажучи вже про лікування. Зі своєї юності пам’ятаю дивну фразу одного далекого родича, який любив ні в чому собі не відмовляти й щоразу задоволено повторював: «Гроші продовжують життя». Тепер розумію жорстоку правду цих слів, дуже добре розумію.

Між нами — лише три дні розлуки, а я вже не знаходжу собі місця. Ти про це не думаєш, мабуть, по-дитячому спиш, заклавши рученята під голівку, а на твоєму плечі важка рука твого чоловіка; він програміст, молодець, знайшов себе, в нього, сподіваюся, все гаразд, все запрограмовано. Заплаче дитина і програміст знає, що ти підійдеш, вивільнившись з-під його програмістської руки, а він ще кілька хвилин незадоволено по-програмістському бурчатиме крізь програмістський сон чи по-програмістському питатиме «котра година», так само по-програмістському лінуючись розплющити свої програмістські очі й поглянути на годинник. Щодня він із програмістських міркувань, певно, навіть і не здогадується, що ти його чекатимеш цілий день, щодня він уперто й по-програмістському мудохатиметься за комп’ютером на роботі, бавлячись у стратегічні ігри чи розглядаючи голих дівах на порно-сайтах. Бідолаха, лікарі стверджують, що ця машина згубно впливає на здоров’я: псує зір, навіть опромінює, а ще через неї, здається, відкладаються солі в хребті та хрящах шиї. І як він про це забув? Але біс із ним.

Бідна, ти — маленька беззахисна дівчинка, одна з найрідніших мені монадок у безмежному світі, яку природа змушує поволі старіти, бути матір’ю дитини програміста й багато думати про майбутнє програміста та його комфорт. Добре, що я не думаю ні про чиє майбутнє, бо нічого цікавого для себе там не бачу. Мене так приваблює теперішнє, невизначене та нелогічне, без розрахунків і турботи про завтрашній день, що я залюбки надаю перевагу марнотратному ставленню до часу, ніж серйозним плануванням своєї долі. Байдуже, що робитиму завтра: чи куплю в книгарні гарне видання сучасного зарубіжного автора, чи в приємному товаристві пиячитиму, чи тинятимуся старим Києвом — Прорізною, Ярославовим Валом, Володимирською гіркою, де випадково зустрічатиму знайомих, приємно балакаючи з ними п’ять чи десять хвилин. Якщо задуматися — в мене нічого більше нема: тільки мій постійний неспокій, думки та спонтанні й світлі спогади про тебе.

Тепер від днів нашої розлуки мене розділяє півтора року. Дякую за те, що з’явилася в моєму нікчемному житті. Навіть зараз, коли ти не поруч, а тільки залишилася в листах — дякую! Я люблю їх перечитувати. Бо твої листи приносять полегшення: коли їх читаю — життя раптом стає густим і наповненим радістю, отим внутрішнім самопочуттям довершеності і приємного спокою. Твої листи стали текстами моїх молитов.

Відкрию шухляду робочого столу, дістану розірваний конверт, витягну пожовклого невеличкого папірця. Хочу знову молитися, спершу очима: «маленький і писати тобі не можу і не писати не можу що ти зі мною зробив? я насправді вмію коми ставити але чомусь не хочу ти чудовий чудовий чудовий чудовий я вже досить стара щоб знати — випадково так не буває про що мені тепер думати? все що я хотіла найсвятіше колись почути почула від тебе або відчула) у мене навіть починають тремтіти руки господи я не можу без тебе не треба нічого думати нічого тільки завжди…». Серйозність слова «стара» викликає доброзичливу іронічну усмішку: твої наповнені молоком материнські лагідні груди, твоя свіжа, запашна тепла шкіра, відкритий та енергійний погляд, стрункий стан і трепетні, ніби голубка, руки аж ніяк не асоціюються в мене зі старістю. Цілую твої рядки і заплющую очі.

Мене кидає в жар, тілом бігають мурашки. Наливаю в горнятко червоне вино й тремтячими руками підношу його до губ. Я втрачаю себе, повністю звільнившись від усіх переконань, від нудної розсудливості та рівноваги. Від свідомості, пам’яті, уяви аж до кров’яних судин у тілі мене проймає солодкий і рідний, нестерпний і тягучий біль. Хочу плакати і вити вовком, кусати подушку і водночас сміятися, дивлячись заплющеними очима на нетривкий образ у скупій пам’яті: мислимо торкаюся до тебе тремтячими пальцями відчуваю сполохане волосся ніжно підкоряється моїм губам занурююся в нього обличчям світло настільної лампи вириває з кімнатної темряви мої складені на столі руки перед якими лежить тендітний клаптик пожовклого паперу з твоїм сполоханим почерком із трохи дитячими й кумедними буквами котрі ніби поспішаючи збилися в купу (мабуть твої думки лились і не встигали одягнутися у слова) або трохи розбрідалися (ти певно цієї миті слухала свої